— В Україні сама виховувала чотирьох дітей. Постійно відчувала брак грошей. Коли дочка потрапила в аварію, довелося брати кредит. Щоб віддати, поїхала в Польщу на заробітки. Через соціальні мережі знайшла вакансію на кондитерській фабриці поблизу Лодзі. Обіцяли тисячу доларів на місяць, — розповідає 34-річна Уляна Воробець зі Львова.
Із Лодзі мене й інших українок забрали автобусом. Відібрали телефон і ноутбук. Пояснювали, що нанесуть якісь позначки, щоб їх не вкрали. Потім почали збирати документи. Лише тоді зрозуміла, що забула паспорт і запрошення, коли зупинялася в дядька у Варшаві. Кажу, ви не переживайте, я на вихідні поїду й усе заберу. На що мені відповіли: "Звідси більше ніколи не вийдеш. Ти купила білет в одну сторону". Покрили матами й наказали переодягатися. Забрали весь одяг. Взамін дали білий халат і капці.
У цеху працювали 50 жінок. Пекли булочки. Виглядали, як наші чоловіки після війни — в очах страх і втома. Розмовляли неохоче. Казали, що бояться побоїв. Деякі зізналися, що працюють кілька місяців. Але ще жодного разу не отримували зарплату.
Робота починалася о шостій ранку. Закінчували десь о 22:00–00:00 миттям великих чанів. Після чого всіх відводили у невелику кімнату. Крім мене, там спали 18 жінок. Одні на матрацах, другі на підлозі. Душ був один на всіх. Так і не встигла в нього потрапити.
На третій день почала шукати план, як вибратися. Поділилася ним з українками, які спали зі мною в одній кімнаті. Пропонувала зв'язати вночі охоронців і втекти. Уранці перед роботою в кімнату зайшов начальник. Ударив ногою в хребет. Каже: "Вставай. Твій час закінчився". Завів туди, де спали охоронці. Жінки називали це місце "кімнатою покарань". Охоронець відшмагав батогом по плечах. Попередив, щоб одразу йшла на роботу.
Цех був розташований в іншій будівлі. Я в сльозах вийшла на територію і побачила автомобіль "чобіток", яким возять булки. Спереду були два чи три місця, а ззаду багажне відділення. Водій запитав, чого плачу. Відповіла, що в мене горе — померла бабця. Хлопець розчулився і пообіцяв підвезти до міста. Коли проїжджали повз ворота, вдала, що загубила сережку. Інакше міг помітити охоронець.
Доїхала до Лодзі в робочій одежі й капцях. На громадській зупинці зателефонувала сімейній парі, з якою познайомилася в потязі, коли їхала з України. Тоді записала їхній номер на руці, бо розрядився телефон. Цифри не встигли стертися.
Вони забрали до себе. Перше, що зробила — прийняла ванну. Це була розкіш. Спину помастили маззю, бо вся була в синцях. Дали одяг. Але він був був замалий. Мене відвели в магазин. Одягли з ніг до голови — в кросівки, штани, кофту, теплу куртку. Зробили в перукарні маску для волосся. Воно почало випадати. Цех під час роботи посипали хлоркою. Також купили дорожню сумку й телефон із сім-картою. Дали на дорогу додому 500 злотих.
Колишній роботодавець знайшов мене в соцмережі й почав погрожувати. Писав, щоб не йшла в поліцію. Інакше знайде й уб'є моїх дітей. Мовчала два роки. Коли наважилася піти в Інспекцію праці, там уже працювала інша фірма.
2 
1
Коментарі