— Дуже хотів поїхати в Англію. Думав, там буде легко. В Києві навчався у третьому класі, а в британській школі одразу потрапив до шостого, — каже 12-річний Платон КРИВДИК. Торік він 10 місяців навчався у Школі святої Агати в Кінгстоні, передмісті Лондона.
Батько хлопчика Остап Кривдик працює політологом. До Британії поїхав за освітньою програмою, що передбачала влаштування дітей її учасників у місцеві школи. Із дружиною Ольгою подали запит у міську раду на п'ять шкіл. За два тижні їм відповіли, що їхніх дітей — Платона і 7-річного Лева — готова взяти Школа святої Агати. Навчання безкоштовне. Батьки лише сплачують раз на семестр добровільний внесок — 20 фунтів. Це — 600 грн.
— Я потрапив до школи наприкінці вересня, коли навчання вже почалося, — розповідає Платон Кривдик. — Був вражений ігровими майданчиками — вони були з м'яким покриттям. Діти по них ходили босоніж навіть у холод. Біля школи — парк з оленями. В озері плавали качки.
Мене познайомили з вчителькою. Вона була привітна і комунікабельна. Однокласники мною не дуже цікавилися. Вчителька їх питала: "Хіба вам не цікаво, діти, звідки Платон приїхав?" Розпитувала мене про Україну, щоб я не почувався самотнім. Діти там виявилися не добрими. Багато з них вважали мене дивним і не розмовляли. А коли говорили, то виказували неповагу. Час від часу вдавали, що мене взагалі немає. В мене був друг Ентоні. Його бабуся — українка. Він знав трохи українську, завжди перекладав мені. Завдяки йому я вивчив англійську. За місяць міг майже вільно розмовляти. У Києві ходив до репетиторів, але це не допомагало.
Оцінок у школі не ставили.
— Замість них ставлять галочки, — розповідає Платон. — Писати англійською не міг. Дозволили робити це українською, а потім перекладати. В класі стояли трикутні столи, що складалися в кружечок. Школярі писали на білих дошках фломастером, який можна стерти. Часто на математиці проводили конкурс, хто швидше підніме дошку з правильною відповіддю. Наприкінці уроку дивилися розвиваючі фільми на різні теми. Майже кожен другий урок були контрольні. Домашні завдання дають наприкінці тижня. На фізкультурі кожен місяць присвячений якомусь виду спорту. Був сезон баскетболу, бадмінтону, тенісу, футболу, бейсболу. Класи мають назви. Я вчився у "Фламінго", молодший брат — у "Горобчиках". До вчителів зверталися міс, місіс і містер.
Директорка школи щодня зустрічала й проводжала дітей.
— Це було приємно, бо в українських школах вони завжди сидять у кабінетах, — говорить Кривдик. — Одного разу батькам прийшов лист зі школи: "Як прекрасно ваші діти бавляться в снігу… Будь ласка, чи можете ви дати їм якісь шарфи, щоб вони не змерзли?" Були здивовані, бо в нас це звучало б так: без шарфа й рукавичок дітей до школи не приводити.
Мали дві перерви. На великій дітей випускали надвір, коли йшов дощ — ми гралися в класі у настільні ігри. Страви для дітей обирають батьки за допомогою спеціального додатка. Раз на тиждень годували фастфудом. Фірмова страва — фіш енд чипс — смажені рибні палички й картопля фрі.
Перед уроками мобільні телефони забирали й закривали в залізних шафах. Британці пунктуальні. Якщо запізнишся більш як на 5 хвилин, до школи не пускають — її зачиняють на замок. Щоб потрапити всередину, йшли до входу для вчителів. Там лежала книга, в яку треба було записати причину запізнення. Не можна раніше йти зі школи і прогулювати. Єдина поважна причина — діарея. Мама цим користувалася.
Щотижня у школі влаштовували лотерею.
— Розіграш проводить учителька. Трясе коробочку, а потім витягає з неї папірець з ім'ям переможця. Призом зазвичай була іграшка. Щоб взяти участь у лотереї, треба це заслужити — добре вчитися й чемно поводитися. Моє ім'я потрапляло до коробочки лише раз.
У Британії шостий клас — останній у початковій школі.
— Є традиція — випускний влаштовують батьки п'ятикласників. На подвір'ї стояли столи, але їжі на них було мало. Для батьків працював бар. У лотереї можна було виграти для них пляшку віскі. Подарували Біблію й альбом із нашими фотографіями. Я там кучерявий — мама казала, що в Британії стрижуть дорого й погано.
Кричати на дітей не можна
У Києві Платон Кривдик навчався у державній школі. Згодом батьки перевели його до приватної.
— Перша школа була погана. Там давали несмачну їжу, а вчителі кричали й залякували. Коли мене перевели до приватної, там все було прекрасно. Але мої результати в навчанні впали.
В Англії взагалі кричати на дітей не можна. Якщо почують, що батьки підвищують голос, можуть позбавити прав. Якось ми гуляли з мамою й місцевою жінкою. Коли я вибіг на дорогу, мама закричала: "Платоне!" Наша супутниця взяла її за руку й тихо сказала: "Ми тут говоримо так: "Чи не міг ти, будь ласка, підійти до мене". Голосно розмовляти на вулицях не прийнято.
2 
1
Коментарі