"Не можу картоплю чистити, ґудзики пришивати, дрібну роботу робити. Ріжу овочі тільки на дощечці", — говорить 33-річна Наталія Боровська із села Ціпки Гадяцького району на Полтавщині.
Кілька років тому вона обрізала собі п'ять пальців — два на правій руці й три на лівій.
— Я пішла на циркулярку працювати. Необережно руку поставила — і вжик, бачу, кров потекла. Це на очах малих було. Зібрала пальці в жменю, щоб дітей не лякати. Кажу старшому, все нормально. Попросила, щоб "швидку" викликав.
Наталія із синами 12-річним Вадимом та Сергієм, 14 років, улітку переїхала до нового будинку в Ціпках.
— Радість велика, бо це наше перше путяще житло буде. У хаті газ є.
Народилася вона у Харкові. Із матір'ю та двома братами жила в однокімнатці.
— Прямо зі школи пішла заміж. Юра мене привіз на Гадяччину. Аби вгодити свекрусі, пішла дояркою на ферму працювати. У селі нічого не вміла робити. Через рік Юра почав гуляти. Коли була другим сином вагітна, привів додому 16-річну циганку. Обіймав при мені, цілував, вихваляв її груди. Я плюнула та пішла від нього. Через трохи повернув мене, та життя вже не було. Тепер має нову сім'ю в Закарпатті. Нам зовсім не допомагає. Я Юрі так прямо і сказала, що виростуть хлопці, то дадуть йому прочухана за таке своє дитинство.
У Вельбівці Наталія із синами оселилася в покинутому будинку.
— Коли об'явилися господарі тої хати, мене з дітьми приписали в себе односельці Гутники. Зглянулися, щоб я могла на дітей допомогу отримати. Зібрала гроші за кілька місяців і хату купила. Аби вижити, збирали влітку щодня з дітворою польські гриби та продавали біля траси.
Щомісяця їй виплачували 540 грн пенсії з інвалідності.
— У березні цього року припинили. Сказали, групу треба продовжити. В Гадячі оформили документи та направили до Полтави. Зайшла я до кабінету, а вони навіть карточки не відкрили. Сказали, що я навмисно плачу та дітьми маніпулірую. Крикнули мені у спину: "Не можеш працювати руками, іди секретарем". А хто мене з такими руками секретарем візьме? Двічі намагалася пройти комісію в Полтаві. Потім направили до Києва.
До столиці Боровська поїхала на позичені гроші.
— Які у Києві люди, — сплескує руками. — Мене пропустили без черги, розпитали про життя, оглянули руки. Один лікар так розчулився, що дістав 1000 гривень і мені дав. Тільки просив, щоб я, сохрани Бог, його прізвище ніде не назвала.
Після того нарахували пенсію 709 грн.
— Зібрала трохи грошей. Ними розплачуся за нову хату. Купила двох свиней, кукурудзи, щоб їх годувати. Кожен день збираю опеньки. Вони цього року вродили сплошним килимом. Жирні, хороші стоять, як солдати. Відро продаємо за 50 гривень. Вчора продали три відра. Заробили 150 рублів. На біржу не ставлять, бо маємо пай.
Заміж не збирається. Говорить, у чоловіках розчарувалася.
— Часто думаю, чого я чоловіком не народилася. Їм значно легше живеться. Ночами не сплю, думаю, як дітей до ладу довести. Менший наступного року поступатиме у воєнне училище. Старший вчиться в сільськогосподарському ліцеї. Сергій працював влітку на прополці сої, заробив 2 тисячі. Одягнувся сам і брата вдягнув. Як роз'їдуться, не знаю, як буду виживати. Їсти собі зварити не зможу. Якби не діти, вже давно лягла б та не дихала. Сьогодні всю ніч не спала. Чухаються нігті, яких немає.
2 
1
Коментарі