— Когда увидела этот дом — расплакалась. Не могла поверить, что мои дети не будут скитаться по чужим углам, — розповідає 38-річна Тетяна Бондаренко.
Минулого тижня їй подарували хату в селі Лука Таращанського району на Київщині. Два роки тому вона виїхала з трьома дітьми з міста Красний Луч на Луганщині. Сама виховує 20-річного Миколу, 10-річну Ніну й Микиту, 3 роки.
Житло для родини допомогла шукати волонтер Леся Литвинова.
— Ту жінку, яка подарувала хату, я ніколи не бачила. Навіть не знаю, як її звати, — каже Тетяна. — Вона не захотіла, щоб про неї говорили. Хочу подякувати їй, бо зробила моїх дітей щасливими. Будинок на дві кімнати, з великою кухнею, коридором і верандою. Ремонт зроблений, шпалери поклеєні. Є газ, а між кімнатками — грубка, можна протоплювати в сильні морози. Біля будинку — літня кухня, гараж і два сараї. Триматимемо там господарство. Є садок і 15 соток городу. Найняли людей, аби викопали криницю. Наступного року проведемо воду. Не маємо тільки меблів. Із цим також обіцяла допомогти Леся. Все, що ми мали на Луганщині, — розікрали. У нашому домі голі стіни. Вийняли навіть рами з вікон.
Наймолодший син Тетяни має синдром Дауна й ваду серця.
— Як була вагітна, лікарі казали, що плід добре розвивається і патологій немає. Микитка народився на восьмому місяці. Йому важко було дихати, серцеві клапани практично не працюють. На третю добу сказали, що в нього синдром Дауна. З батьком Микитки жили в цивільному шлюбі. Чоловік покинув одразу, як дізнався про хворобу сина. Ніхто з його сім'ї дитину не признав, — говорить Тетяна.
На лікування Микити потрібні були гроші. Після пологів жінка продала квартиру в Красному Лучі й купила хату на околиці. Пожили там менше року.
— Почалася війна, їсти нічого. Гроші на картці були, а зняти неможливо. Батько старшого сина щотижня приносив пакет продуктів дітям. А за хворого Микитку було страшно, бо ні лікарів, ні медикаментів, — плаче Тетяна. — Моя мама вже багато років працює у Києві. Приїхала за нами. Я виїжджала в сарафані й літніх капцях. Взяла з собою три пакети — документи і дитячі речі. Оселилися в кімнатці, яку винаймала мама. Зі зручностей було тільки світло. Ні опалення, ні води, газ — у балонах. Якось перебули там вісім місяців.
Зі столиці родина переїхала до Переяслава-Хмельницького за 85 км.
— Далеко від Києва бути не можу. У будь-який момент сину може знадобитися госпіталізація. Минулого року кілька місяців лежали з Микиткою у лікарні. Ніну доглядав Коля, їсти варив, у школу водив. Увечері вкладала малого спати, залишала на інших мамочок у палаті. Сама з донькою вчила по телефону уроки. І таблицю множення, і вірші, — продовжує Тетяна.
Її молодшому сину зробили дві операції. Вдруге оперували понад 7 год. в Інституті кардіохірургії. Попереду ще кілька операцій. Так до 13 років, потім можна буде поставити штучний клапан.
— Після Переяслава перебралися в Луку Таращанського району. Зняли хату. Весь город посадити не встигли, але мали свої помідори, капусту, перець, кукурудзу. Завели курей, гусей, качок, кролів. І знову нам сказали вибиратися. У мене руки опустилися. Тільки звикли тут, Ніна пішла до школи. Зривати її знову — важко. Цій хаті дуже зраділи.
Микиту незабаром потрібно везти в Київ на чергове обстеження.
Допомогти родині можна, перерахувавши гроші на картку Приватбанку 4149 4378 5128 6417 на ім'я Бондаренко Тетяни Олександрівни.
3 
1
Коментарі