76-річний пенсіонер Юрій Мушкетик живе в скромній приватній садибі в Кончі-Озерній. Недавно дописав там свої мемуари, але віддавати до друку не став. Виношує ще масштабніший задум і зрідка вибирається до Києва.
Зустріч "ГПУ" Мушкетик призначив у Спілці письменників: "Буде бажання — приходьте, перекинемося кількома словами". Рівно о 16-й Юрій Михайлович, у брунатному вельветовому піджаку поверх картатого светра, вже розповідав у бібліотеці про кращі часи Спілки якійсь дівчинці у джинсах.
Вам не здається, що у Спілці застій? Ті, кому 30–40, уже до вас не йдуть, — підсіла я до них. Дівчина мовчала, але не йшла.
— Хтось виходить зі спілки, а хтось до неї вступає, — не погодився зі мною він. — У всі часи письменницькі організації спочатку конкурували, хто краще пише, а далі — хто краще служить.
Ви розчарувалися в політиці?
— Може, я у щось і вірив — коли носив піонерський галстук, — пожартував він. — Як був редактором журналу "Дніпро", друкували під псевдонімами Стуса, Сверстюка, Світличного. Наступного дня на тебе приходив донос он туди, навпроти, — усім корпусом він подався у бік Банкової.
Як цензура могла проґавити?
— Дак цензори ж були різні, — пхикнув Мушкетик. — Один ось так потирав руки, — він поплескав у долоні, — і кричав: "Новєнькоє огранічєньїце!" Або спитаєш, де стаття поділася, а він, — мій співрозмовник по-молодецьки присвиснув, — "Скрилась в туманной далі". А з іншим цензором ми дружили — почергово водили його в ресторан та кафе.
А з цензором ми дружили — почергово водили його в ресторан
Колись один цензор натрапив на вірш Олесі Бердник. Нічого особливого в тому творі не було — "козаки, чумаки". Але мене попередили: редакцію розганяють. Я сів у тролейбус і поїхав у друкарню. Читаю: "Козаки ідуть, ідуть". Викликав заввідділом поезії Володимира Коломійця. Сіли ми й у дві руки дописали: "А тепер там високовольтні лінії гудуть, гудуть", — він заливисто розреготався. — Профанація, але ж пропустили!
З легкої руки Володимира Цибулька вас прозвали літературним Брєжнєвим.
— Цибулька я до уваги не беру з його матюками. Він і проти Гончара виступав, — підвищив голос пан Юрій.
Ви стали на захист влади в особі Леоніда Кучми?
— А Кучма не був злий, просто оточення творило з нього короля, — Мушкетик закотив очі. — Якось на шевченківських святах в оперному театрі я йому сказав: "Ви обіцяли порушити сто справ проти корупціонерів. Дак хоч одного наказали?.. А тепер нате — і вийняв з кишені листа. Оце від чоловіка. У нього четверо дітей. Він украв три пуди обмішки. За це йому дали три роки". Кучмині клеврети схопили мене за лацкани, — він обома руками взяв себе за вельветові лацкани. — А він їх розштовхав і каже: "Пішли вип"ємо по чарці".
Коли востаннє бачилися з Леонідом Даниловичем?
— Давно. Але ні... Дев"ятого серпня їхав з Іваном Плющем у машині, а в Кучми був день народження. Плющ подзвонив йому. "Вітаю і од Мушкетика", — сказав. Ну що я скажу — не вітай, чи що?
Цибулька я до уваги не беру з його матюками
У кабінет зазирнула якась жінка. Він глянув на годинника й зауважив, що міг би ще багато розповісти, але мусить виступити на вечорі Григора Тютюнника. Узяв букет рожевих троянд і пішов до актової зали. Зі сцени розповів, як рибалив із Тютюнником. Потім повернувся, підморгнув мені й сказав пошепки:
— Ще один виступить, а тоді ми втечемо.
До бібліотеки ми не повернулися. Мушкетик сказав, що її вже закрили. Зайшли в перший-ліпший відчинений кабінет. Він підніс стільця.
— Куди ж ви дівчину саджаєте, він поламаний! — гукнули йому жіночки, що сиділи в іншому кутку. Мушкетик обперся на стільця, перевіряючи його на міцність.
— Нічого, ви менше гойдайтеся...
Отже, ви завзятий рибалка? — продовжили ми перервану бесіду.
— Раніше їздив на рибалку з друзями — Коломійцем, Тютюнником. Зараз сам виходжу на луки з вудочкою. Діти в мене — дві дочки, з ними ж на рибалку не підеш?
Чому? Я ходила з дідом...
— От бачте! А мої — ні. Старша дочка, Леся, зараз у Йорданії — поїхала до чоловіка. Він там у посольстві працює. Не хочу хвастатись, але вони — цілий інститут мовознавства! Зять, Володимир, володіє арабською, з усіма діалектами, перською? Дочка — полоністка, а ще сама вивчила угорську. І то так вивчила, що є членом спілки письменників Угорщини! — він гордо випрямив спину. Молодша, Оксана, працює в рекламі, а її чоловік Олександр — на заводі Артема. Онука Настя вже скінчила університет. Знає англійську, німецьку, голландську. Працює у фірмі. Онукові Глібу 8 років? Розбишака, хуліган, бандит, — констатував він. — Але ж дідове серце плавиться, — промовив ніжно. — От завтра поїду до нього допомагати з математикою.
Цибулька я до уваги не беру з його матюками
Задачки йому розв"язуєте?
— Трохи. Він пішов у перший клас. Почав задачки розв"язувати: 2+3+4? І все на пальчиках — диб-диб-диб, — пан Юрій хапається за свої пучки. — Аби підняти його рівень, я вигадав: "Глібчику, от був такий дядя. Прізвище його Ферма. Його нема вже. То він придумав задачку і пообіцяв тому, хто її розв"яже, два мільйони фунтів стерлінгів. Це великі гроші, — кажу, — машинку можна купить". Онук на мене дивиться і: "Діду, а можна я на пальчиках її розв"яжу?" "Глібочка, 300 років дяді мучаться, розв"язати не можуть. Якщо ти можеш на пальчиках — розв"яжи".
Ви можете сказати про себе, що щасливі?
— Я на долю не скаржуся, — він повільно погладив рукою стіл. — Усе, що треба, вона мені дала. Діти розумні, поважають одне одного і нас? із старою. — Він помовчав. — Що зміг — створив. Може, не створив того, що треба було, але мало хто здатен у стіл писати. Та й хто міг сподіватися, що колись прийдуть часи, коли це можна буде надрукувати? Здається, все про себе розповів, — з жалем констатує співрозмовник. — Хоча — ні! Зачекайте хвилину, — кидає він і зникає у вузьких коридорах Спілки. За кілька хвилин повертається з двома книжками. — Прогляньте оці оповідання, якщо буде час, — каже пан Юрій і скрупульозно розставляє "галочки" кульковою ручкою навпроти якихось своїх творів. — Прочитавши це, директор інституту мовознавства три дні заснути не міг. Обурювався — як на такому моменті можна крапку ставити. А ви як прочитаєте, то подзвоніть...
Я спустилася вниз, до гардероба. Він піднявся на другий поверх. І раптом визирнув з балкончика.
— Зачекайте хвилину. — Мушкетик повернувся на перший поверх і покликав мене. — Я вам одного не сказав, — трохи відвівши в бік очі, промовив він. — Я завжди дотримувався девізу ще із древніх Афін: жити потрібно так, щоб ніхто не міг протягти крізь тебе чорний одяг... І ви, Таню, так живіть.
2 
1
Коментарі