— Коли вперше побачив Мелашку, аж дух перехопило — красива, струнка, з довгим волоссям. Закохався на все життя, — каже 82-річний Федір ШЕВЧЕНКО із села Байбузи поблизу Черкас. Із дружиною Меланією, 87 років, відсвяткували 60-ту річницю шлюбу.

— Траплялося всякого: сварилися і мирилися. Але ніколи дід мене не бив, алкоголем не зловживав і завжди слухався, — розповідає Меланія Іванівна. — Відсвяткували діамантове весілля в родинному колі: з двома доньками, вісьмома онуками та правнуками. Мало не розплакалася, коли донька одягла мені фату. Діда вбрали у класичний костюм, хоч і бурчав. Мені діти подарували гарну зелену хустку і величезний торт, а дідові — ковіньку і медаль із написом "Чемпіон".

Подружжя познайомилося на танцях у сільському клубі.

— Тоді навіть подумати не могла, що такий серйозний молодик стане моїм чоловіком, — продовжує Меланія Шевченко. — Годину він потанцював і побіг додому допомагати мамі по господарству. Мій дядько працював разом із Федором на фермі. Хвалив його працьовитість і відповідальність. Уже тоді думала, що такий кандидат мені підходить. Я жила із мамою. Батько помер від запалення легенів. Доводилося тяжко працювати, похвалитися статками не могли. Не прийнято було довго зустрічатися, бо після війни мало чоловіків зосталося. Дівчата виходили за того, хто першим кликав. Федір посватався, коли мені було 27 років. Погодилася, хоч про кохання тоді не йшлося.

— На танці ходив, щоб на Мелашку подивитися, бо сам ті забавки не любив, — каже Федір Йосипович. — Спершу й очі на неї підняти боявся. А через два місяці покликав заміж. Коли вона погодилася, вирішив, що все життя віддано любитиму та піклуватимуся про неї і таки заслужу її взаємність. Ще перед весіллям хотів тещі сподобатися. Заходив до них щодня і всю роботу виконував. Сам звик до праці. Тато загинув на війні, а мені з 12 років довелося йти на ферму працювати, щоб допомогти мамі з сестричкою та молодшим братом. Пережив, як сприймуть мій вибір рідні, бо Мелашка старша на п'ять років. Познайомив їх за тиждень до весілля. Мама казала: "Слухайся наречену, бо вона старша і розумніша".

Шевченки зіграли весілля 19 лютого 1959 року. Запросили 30 гостей.

— Снігу було по пояс, а я вбралася у білу довгу вишиванку. Тільки буси червоні, візерунки на блузі та пояс вогнем горіли на фоні сніжно-білого, — говорить Меланія Іванівна. — Дід мій нарядився в костюм — перший у його житті, куплений спеціально для весілля. Спочатку розписалися в селищній раді, а потім пішли святкувати. У нашій із мамою хаті якось змогли розмістити гостей. Із продуктами допомагали сусіди, родичі та друзі. Смакували пиріжки, квашену капусту, відварену картоплю, свинину, курятину та коровай. Запивали все буряковою горілкою — єдиним алкоголем, що могли собі ­дозволити.

Гості дарували рушники, посуд, тканину для шиття. Дехто приніс гроші. Танцювали під музику гармоністів із сусіднього селища Мошни.

Після весілля Федір Йосипович переїхав до Меланії Іванівни.

— Мама на цьому наполягла, бо хотіла, щоб у господарстві нарешті з'явився хазяїн, — додає Меланія Шевченко. — Через місяць на подаровані гроші докупили птиці та худоби. Федір встигав і на фермі працювати, і по господарству поратися. Я робила в рільничій бригаді на прополці колгоспних грядок. Ще на початку сімейного життя вирішили: я — голова, а дід — робочі руки. Приймаю важливі рішення, а дід робить усе, що скажу.

За два роки в подружжя народилася донька Марія, ще через три — Софія.

— Гроші переважно витрачали на дітей. За 13 років змогли побудувати власний будинок. Життя стало стабільне й розмірене, спільні клопоти зближували, — каже Меланія Іванівна. — З чоловіком навчилися домовлятися і допомагати одне одному. Коли торік Федір лежав тиждень у лікарні, телефонував щодня. Питав, чи не страшно самій у хаті ночувати. Радів, коли казала, що страшно без нього. Не скажу, коли ті почуття виникли, але з кожним роком я все більше до нього прив'язувалася та закохувалася. Точно знаю, що любов можна виплекати. Треба поважати, слухати, цінувати половинку і думати не тільки про себе.

×