Леонід Кравчук узяв собаку з вулиці

 

— Чим більше спілкуюся з людьми, тим більше люблю собак. У них немає ніяких вимог або претензій. Тільки любов, — каже перший президент України 82-річний Леонід Кравчук. Тримає вівчарку Жан-Жака та дворнягу Марту.

Із Леонідом ­Макаровичем зустрічаємося в його офісі по вул. Грушевського в центрі столиці. У кімнату переговорів заходить у джинсах, світлій сорочці й синьому піджаку. Сідає в голові столу.

— Собак люблю з дитинства, — розповідає Леонід Макарович. — Коли мені було 5 років, у нашому селі Великий Жатин на Рівненщині стояло польське військо. У них була навчена вівчарка Рекс. Я одразу пса запримітив. Грався з ним, носив їжу.

Коли почався наступ німців, поляки тікали. Рекса забрати з собою не могли, залишили мені. Радості не було меж. Ми з ним постійно гралися. Влітку купалися в річці, взимку валялися у снігу.

За якийсь час німці пса помітили. Зрозуміли, що він вчений. Вирішили використати його для протитанкової боротьби. Як не плакав, та Рекса від мене забрали. Повезли в район. Там до нього прив'язали гранату. Планували, що залізе під танк і вона розірветься. Та пес був розумніший. Перегриз мотузку й повернувся до мене. Прибіг вночі та легенько постукав у вікно лапою.

Коли німці прийшли наступного разу, Рекса довелося ховати. У стіжку соломи руками вигріб дірку. Пес ховався туди щоразу, коли чув німців.

Завжди мене захищав. Варто було комусь мене торкнутися, починав гарчати й хапав за руку. Дожив до глибокої старості. Після його смерті свого життя без собак не уявляю.

— Живу за містом, — ­продовжує Леонід Макарович. — Навколо — ліс. Собак часто кусають кліщі, через це вони довго не живуть. Користуюся мазями, спреями — нічого не допомагає. Тільки енцефалітний кліщ укусить, собака починає хворіти й помирає.

Кілька років маю вівчарку Жан-Жака. Він не дуже вихований, бо даю йому волю. Коли хтось приходить, його закриваю. Бо агресивний, чужих може вкусити.

Кілька років тому на вулиці під парканом я помітив худу собаку. Підійшов ближче, а вона давай тікати. Почав приносити їй їжу. Звикла й дозво­лила взяти на руки. Назвав її Мартою, бо знайшов у березні. Разом із хлопцями збудували їй за парканом будиночок. Вона там і жила. Після огляду ветеринара пустив її на подвір'я. Жан-Жак Марту одразу прийняв. Виявився джентльменом. Хоч і гарчала на нього, він її не кусав.

×