Із кримським татарином 28-річним Февзі Саліджановим зустрічаємося поблизу базару в Шполі на Черкащині. Об 11:00 його родина завантажує автомобіль. Щоп'ятниці чоловік вивозить сюди кілька видів сирів власного виробництва. Після анексії Криму переїхав із півострова до села Лип'янка Шполянського району.
— Уже закончили торговлю, — каже Февзі. Має густу руду бороду. — Продаю 40 кілограмів сиру в тиждень. Більшу частину — на ринку в місті Новомиргород Кіровоградської області. Туди ближче їхати. Та й ринок молочних продуктів там не такий насичений.
Сідаємо на лавку поблизу ринку. Саліджанов — у помаранчевій бейсболці, світлому джемпері й зелених штанях. Повз нас проходить жінка років 50.
— У них дуже добрий сир. Дуже, — говорить. — Щоп'ятниці беру. Тепер ось у черзі довелося стояти.
Февзі посміхається.
— Нашу родину вивезли з Криму до Узбекистану 1944-го. Батьки повернулися 1989 року. Я вже народився в східному степовому Криму, — розповідає чоловік. — Росіяни називають наше місто Советский. А ми кличемо по-старому — Ічкі. Тут я ходив до кримськотатарської школи. Одружився з росіянкою Катериною. Маємо дітей — 5-річного Імрана й на два роки молодшого Ібрагіма.
Коли росіяни окупували Крим, до нас підійшов селищний голова. Сказав забиратися геть у свою Україну. Бо в Росії таким, як ми, не місце. Та я би й сам не лишився. Якогось захисту шукати татарину в Криму — нереально.
Із частиною родичів подалися у Львівську область. Мама лишилася в Криму. Батько помер. Ми жили в Карпатських горах. А сумували за степовими вітрами й морем.
Нерухомість там дорога. Тому вирішив пошукати іншого житла. Так опинився у Лип'янці. Влаштувався садівником. Місцеві кликали мене Федором. Бо Февзі запам'ятати не можуть.
Купив хату. Селяни знесли все, що мали — одяг для дітей, харчі, інструменти для господарства. Картоплі за півтора року ні разу не купив, — сміється. — Потім вирішив сам господарювати. Засадив часник. Не надто ця справа подобалася. Мільйонів на ній не нажив. Вирішив зайнятися тим, що добре вмію — сироварінням. У Криму в мене було три корови. Тут завів дві корови і три кози. Згадав, як мати вчила робити бринзу. Вона в нас схожа на адигейський сир.
Став шукати рецепти в інтернеті. Тепер ще роблю італійські, швейцарські сири.
За якістю продукції слідкую уважно, навіть трепетно. Адже це моє чесне ім'я. Молоко, окрім свого, закуповую в сусідів.
Февзі йде до машини. Виносить мені головку сиру. Гроші брати відмовляється.
— Коли їду Лип'янкою, завжди намагаюся підвезти когось із стареньких. Вони нас не бояться. Байдуже, що українців завжди кримськими татарами лякали. Ще в дитинстві батько казав мені: українці — наш друзі, — продовжує Саліджанов. — Якби зараз Крим звільнили, я б туди не повернувся. Тут люди набагато добріші, порядніші, спокійніші, привітніші. Ось мій родич Ісмаїл не вірив. Я запросив у гості. Приїхав, подивився й купив у Шполі хату. Він — перекладач. Знає арабську, турецьку. Має дружину й чотирьох дітей.
Родичі, які залишилися в Криму, спочатку раділи росіянам. Мовляв, пенсія буде велика. А потім почали рости ціни. Пенсію вже не підвищують.
Запитую, чому не бриє бороду.
— Правовірний мусульманин має бути з бородою, — пояснює Февзі. — Кілька кримських татар мешкають у сусідньому Нечаєвому. Подумуємо відкрити медресе — духовну школу для дітей-мусульман. Хочемо навчати їх мов, ісламських наук, віри.
1 
1
Коментарі