— У молодості була красива і розумна. Кучерявенька, — згадує про Ліну Костенко поет 78-річний Микола Сом. Каже, за поетесою впадали всі чоловіки, але вона тримала дистанцію.
— Пам'ятаю, через плече у неї чорна дамська сумочка теліпалася завжди на поводочку. Це їй дуже пасувало. Косметики там не носила. Не пам'ятаю, щоб вона захоплювалась косметикою. Вона ж кучерява, їй не треба було щось добавлять. Це інші наші поетеси любили.
Я, хлопець із села, що в болоті народився, любив, щоб дівчата пахли гарненькими духами. Від Ліни весь час якісь парфуми пахли. І пристойно вона вдягалася — не як інші поетеси, які ходили майже в домашніх халатах. Я Ліну не пам'ятаю, щоб вона була бідна й принижена. Навіть коли в неї не було грошей. Що вона там одержала за першу книжечку тоненьку — "Проміння землі"? Але завжди мала смак. І постійно підперізувалася, щоби талію підкреслювати.
Василь Симоненко був у неї закоханий. Казав: "Мене удостоїла своїм поглядом Косталіна". Микола Вінграновський захоплювався Ліною, любив багатьох. Але не думаю, що аж любив її. Різні дуже натури. Я в неї закоханий ніколи не був, ні.
До Києва Ліна Костенко приїхала 1958-го, після навчання в московському Літературному інституті ім. Горького.
— Ми ходили на літстудію "Молодь". Там усі перші шістдесятники починалися, — продовжує Микола Сом. — З Москви Ліна приїхала у 28 років. Її першого чоловіка Єжи-Яна Пахльовського ніхто з нас не бачив. Вони познайомилися в Москві, він був студентом із Польщі. Але був у неї в Москві ще роман з українським дисидентом Миколою Руденком. Він же з неї, російської поетеси, зробив українську. Вона писала російською мовою, а тут — Микола Данилович. Красун, красивішого чоловіка не було. Ліна одразу на українську перейшла. Закохав її в себе. Потім при своїй дружині одного разу каже: "У мене з Ліною був романчик". А жінка говорить: "Не романчик, а роман". Очевидно, вона знала щось більше. Тоді Ліна ще вчилася, а він був секретарем парткому Спілки письменників. На 10 років за неї старший — учасник війни, ранений, мав високий чин в армії. Ліні Василівні подобаються розумні. У нас ще й досі більшого філософа в літературі, ніж Микола Руденко, нема.
Потім у Києві Ліна жила з кіносценаристом Аркадієм Добровольським. На 19 років старший був. Непогана людина, але вічно п'яний. Він їй допоміг написати сценарій фільму "Перевірте свої годинники". Що їх єднало — не знаю. Напевно, талановитий був. Як усі поети, бідний. Мабуть, відгорів ще давно.
Фільм "Перевірте свої годинники" — про українських поетів, загиблих у Другій світовій війні.
На екрани не вийшов. Його так переробила цензура, що Костенко відмовилася від авторства. Під час роботи над фільмом 1963-го Ліна Костенко познайомилася зі своїм чоловіком Василем Цвіркуновим, директором кіностудії Довженка. Йому було 46 років, їй — 33.
— З Василем я її познайомив. Цвіркунов — це її щастя на все життя було. Вона мене раз під ручку взяла: "Миколко, пішли на кіностудію". Ліна написала сценарій, а я працював як поет-пісняр у кіно. Я її туди привів. Заходимо у буфет, там Микола Вінграновський і Василь Земляк п'ють коньяк. На Ліну нуль уваги. А вона любила, щоб чоловіки звертали на неї увагу. Аж збрикнула. Тут чуємо: стукає по коридору паличкою — іде Цвіркунов. З війни він повернувся з однією ногою, носив протез. Я підвів її, сказав: "Ліна, оце головний чоловік, познайомся з ним поближче". Як побачила вогонь у погляді Цвіркунова, накинула на нього оком. Вибрала собі достойного чоловіка. Дуже порядна людина. Він же її вивозив на своїй машині по всій Україні. Якби не Цвіркунов, вона б нічого і не побачила. У них син Василь.
Думаю, Ліна Василівна була музою для багатьох. Чарівна, горда, дуже вродлива жінка. Та ще й розумна.
4 сорти ірисів присвятив Ліні Костенко тернополянин Ігор Хорош, 45 років. Щойно зареєстрований Сад нетанучих скульптур зараз квітне в теплиці селекціонера.
— Перший сорт вивів три роки тому до 80-річчя поетеси. Назвав її іменем. Це біла квітка посеред жовто-золотавих пелюсток, бо Ліна Василівна — світла людина із золотавим волоссям. Привіз у Київ і подарував поетесі близько 40 кущів різних власних сортів ірисів. Зраділа й посадила їх десь біля будинку. З різницею у рік вивів Сніг у Флоренції й Гіацинтове сонце на честь її віршів. Перший — на бузковому тлі квітки — білі як сніг пелюстки. Зацвів у мене ірис жовто-коричневий. Глянув — і зрозумів, що десь такого кольору Гіацинтове сонце.
1 
1
Коментарі