— Де живе директор цвинтаря? Нам казали, десь на виході з кладовища? — питаємо сиву жінку в легкій чорній куртці. Та ганчіркою витирає гранітний надгробок біля кам'яної огорожі Личаківського кладовища.
— Прямо перед виходом зелена брама, за нею багатий будинок з євроремонтом. Ото, певно, директорський, — припускає вона.
Ідемо до особняка. По домофону його господар пояснює, що директор кладовища живе далі. За рогом вулиці Кутова видно ще одну залізну браму. За нею скромніша 3-поверхівка. У дворі стоїть старий автомобільний причеп. Біля нього розкидані дошки, будівельні матеріали.
Стукаємо в броньовані двері.
— Знав, що дівчата завітають. Трохи в майстерні прибрався. Зазвичай там фарби по підлозі розкидані, — 58-річний Ігор Гавришкевич із тумбочки дістає дві пари капців — рожеві й білі в червоний горошок. Сам узуває чорні.
Дерев'яними вузькими сходами підіймаємося на мансарду. Там — майстерня. Біля дверей рядами стоять з півсотні картин у дорогих рамках.
Ігор Гавришкевич 15 років працює директором Личаківського цвинтаря. Півроку тому його звільнили.
— Цю посаду мені запропонував Василь Куйбіда. Я допомагав йому стати мером Львова. Думав, призначать мене головою Франківського району, але туди поставили "свою людину" з Києва. Куйбіда каже: "Будеш директором цвинтаря". Коли я прийшов, сторожі працювали в смердючому будиночку. Поряд був вигрібний туалет. Зараз у нас відеоспостереження, охоронці з пультами. Придбали електромобіль для туристів, облаштували туристичні алеї до відомих гробівців. Придумали нічні екскурсії, показуємо фільми про Личаків. Музей почав заробляти на цьому гроші.
Чому вас звільнили?
— У листопаді мені зробили складну операцію на гомілці. Тоді я дізнався, що звільнений. Це стало шоком, бо контракт був безстроковий. Я подав до суду. У квітні суддя зобов'язав міську раду поновити мене на посаді й виплатити десь 20 тисяч гривень за вимушений прогул. Я цвинтар відновив, зробив із нього привабливий і прибутковий туристичний продукт. А його віддадуть у чужі руки?
Ігор Степанович підіймається. Накульгуючи йде в іншу кімнату. Несе тацю з кавою та печивом.
Кажуть, на Личаківському щодня когось ховають. Але ж цвинтар — закритий?
— Неправда, — сердиться директор. — Є 90 місць на полі почесних поховань. Два десятки з них уже зайняті. Поховали колишніх політв'язнів Івана Геля, Михайла Гориня, директора галереї мистецтв Бориса Возницького. На рік ховали по двоє-четверо. А так можна лише підпохоронити в родинну гробницю.
Кілька років тому Ігор Калинець (поет, колишній політв'язень. — "ГПУ") попросив за місце для тяжкохворої дружини Ірини. Після трагедії на Скнилові, коли на людей упав літак, просили кілька десятків місць для померлих. Ми мусили відмовити, бо стільки не було.
Пропонували хабарі за місце?
— Та я тест у есбеушника пройшов, — сміється Ігор Степанович. — Той прийшов у цивільному, гроші пропонував за місце. Я знайшов місце цілком законно. Той потис руку й показав посвідчення.
У 1990-х приходили рекетири. Їхній браток загинув. Вибрали місце на 15-му полі. У кабінеті схопили за горло. Дав їм номер телефону Куйбіди. Вони з криком: "Что такое? Мертвец в гробу перед кладбищем, а директор не пускает". За дозволом до мера священика відправили. Не знаю, як там далі було, але розвернули автобуси й поїхали геть.
Під час конфлікту з поляками (1999 року місцеві націоналісти виступали проти відновлення могил поляків, які воювали з українцями. — "ГПУ") на мене напали. Біля будинку скрутили руки. Пару разів стусонули в спину. Було темно. Облич тих людей я не бачив.
Маєте родичів, похованих на Личаківському?
— Хіба з далеких, архітектор Гавришкевич. Він збудував Преображенську церкву. Був радником із питань архітектури будівництва в Галицькому намісництві. Якось приснилося, що я облаштовую кавалок свого рідного подвір'я, де зараз сад, під цвинтар — і приєдную до Личаківського. Щось підсвідомо спрацювало. Бо часто кажу, що на цвинтарі скоро не буде місця. А тут такий сад пустує.
Самі хотіли б колись на Личаківському лежати?
— З одного боку, не принципово, де лежати. А з іншого, — поправляє вуса, — я багато Личакову віддав, створював його образ. Я ним жив. На місці старого пам'ятника хочуть ставити новий. Кричу: "Не можна". Беруся сам розробляти проект. Мені то коштувало здоров'я.
Удома за вечерею говорите про роботу?
— Буває. Особливо, якщо важливе поховання, як от Івана Геля. Мої дочки привчені до цвинтаря. Ще маленькими брав їх на екскурсії, навіть нічні. Маю 20-річну Ярину, 18-річну Роксоляну та Мар'яну від першого шлюбу. Вона мені вже двох онуків подарувала. Ярина вчиться у медуніверситеті, менша — на юрфаці в університеті Франка. Обидві школу закінчили з медаллю. Правда, одній не дали, бо я не ходив просити.
З дружиною як познайомилися?
— На день Івана Купала був сильний дощ, дівчата кидали вінки у воду. Річка Стрий біля Синьовидного піднялася. Домовилися, хлопці чий віночок упіймали, ту мали поцілувати. Я одягнутий скочив у воду, впіймав два віночки. Жартував, котра легша, ту й поцілую. Бо її ще треба було перенести через річку. Взяв на руки свою дружину, поцілував. Вона в мене геодезист, працює у Львівській політехніці.
Підходить до дерев'яного стелажа з книжками. З-поміж дорогих історичних фоліантів, серед яких багато про вояків УПА, знаходить 7-кілограмову книжку "Україна: козацька держава".
— Купив її 2004 року на Форумі видавців. Узяв із собою багато грошей, 1200 гривень. Думав, накуплю книжок собі, жінці, донькам. Але, як побачив цю книжку, усі гроші віддав. Недавно заходжу в книгарню, а вона вже коштує 5 тисяч.
Розмовляючи, Ігор Степанович розмахує руками. Часто хапається за серце, тре лоба.
Довго щось шукає. Витягає два альбоми з власними живописними роботами. Підписує нам: "Лютий 2013 року".
— Ой, я з місяцем помилився, — закушує нижню губу. — З тими подіями втратив плин часу. Думаю, то не страшно, правда?
Ваші картини дорого коштують?
— Не думаю, але знаю ціну своїм роботам. Скоріше подарую, ніж віддам за копійки. Мої роботи купували для політиків і відомих людей — Кучми, президента Франції Франсуа Міттерана, два роки тому — для Януковича. Катерина Ющенко придбала в мене аж шість картин. 2008 року відвідала цвинтар, я подарував їй книжку зі своїми роботами. Їй сподобалося. Дві придбала у салоні, ще чотири — в Києві. Допомогла мені в Українському домі організувати персональну виставку. Дуже інтелігентна жінка, знижки не хотіла. Лише просила не розголошувати ціну. На виставці був Ющенко з представниками Єврокомісії.
Просимо пригадати курйоз, пов'язаний із посадою.
— 2004 року літак Ющенка не міг приземлитися в Дніпропетровську. Летів із ним Петро Олійник, губернатор Львівщини. На борту паніка. Аби якось розвеселити Ющенка, Олійник каже: "Не переживайте, Вікторе Андрійовичу, якщо з нами щось станеться, у нас у львівському штабі є своя людина — Ігор Гавришкевич. Він директор Личаківського цвинтаря і місце нам гарненьке організує". Ющенку це підняло настрій. Через кілька хвилин літак успішно приземлився.
"Витягнув гаманець і відрахував 2 тисячі, але баксами"
— На початку 1992 року не вистачало на життя. Вирішив продати свою найкращу картину в магазині художників. Поставив ціну — 2 тисячі карбованців. До неї підійшов араб. Витягнув гаманець і відрахував 2 тисячі, але баксами. Тоді всі валюти боялися. Він рахує, а продавець кричить "ноу", — згадує Ігор Гавришкевич. — Я побіг у майстерню, узяв три картини. На одну поставив ціну 60 тисяч карбованців, на другу — 56, третю — 52. Директор налякався. То ж міг нагрянути рекет. У той час він розгулявся.
На вулиці зустрів знайомого художника. Він питає: "Ти що ненормальний чи такий геніальний? Таку ціну тільки класики можуть ставити". У мене совість заграла. Думаю, треба нормальну ціну поставити. Приходжу, а картини зняли. Я до директора: "Яке ти мав право знімати?". А він каже: "Прийшов той учорашній араб, і всі три забрав".
Відкрив стіл, а там повна шухляда грошей. Поскладав їх у прозорий кульочок, боки обклав папером. Не звик брати таксі. Той кульок узяв під пахву і пішов до трамвая. Наступного дня закупив будматеріали, цеглу. У хаті добудував другий поверх, мансарду. Її облаштував під майстерню.
2 
1
Коментарі
3