Володимир Кухар рятував фермера від мобілізації
— Я, військовий, об'їздив усю зону бойових дій. Жодного разу ніхто не перевірив мої документи. Така в нас прикольна війна, — розповідає 43-річний Володимир Кухар. Він — заступник командира роти по роботі з особовим складом 12-го окремого мотопіхотного батальйону. Із серпня 2014-го перебуває в зоні АТО. Має звання старшого лейтенанта.
З Володимиром зустрічаємося в італійському ресторані "Оліва" біля столичної станції метро Дружби народів. У відпустку прибув із Луганщини. Володимир худорлявий, одягнув камуфляжну куртку й джинси. У темному волоссі видніється сивина. Є держслужбовцем п'ятого рангу. Сім років працював у Міністерстві економіки, Національному агентстві з реконструкції та розвитку, Держкомпідприємництві.
Деякі вважають, що добровольцями йдуть воювати ті, хто не зміг реалізуватися у мирному житті. Або ті, хто жив мріями про війну й отримав можливість повоювати.
— І те, й інше певною мірою виправдано, — розповідає Володимир. — Наш ротний командир — держслужбовець другого рангу. З усіма солдатами "на ви". А це в армії велика рідкість. Серед офіцерів один має великий бізнес — займається будівельними конструкціями. Другий — менеджер з гарною освітою. Є університетські викладачі, висококласні юристи. Війна притягує людей із загостреним почуттям справедливості, колючих, незручних. Зустрів багато людей, які вміють щось розкішно робити руками. Наприклад, чоловіки, які класно готують, електрику розведуть або піднімуть з хламу автомобіль.
Ваші сини Остап і Назар розуміють, що батько може не повернутися?
— З ними цього не обговорюю. Але знають, що я на війні. У більшості випадків бійці кажуть близьким, що вони десь на полігоні. Я цього не робив. Сім'я поділяє мої погляди. Якщо щось станеться, правда все одно відкриється. Але це стане у рази потужнішим ударом.
Учора був у школі в молодшого Остапа. Мав дивне відчуття, бо почувався ветераном, яких у радянські школи запрошували. Мені 43 роки, а діти рядочком несуть квіти, солодощі. Син відчув себе причетним до того, що разом робимо. Моя участь у війні — наш спільний проект. Дружина допомагає, координує допомогу волонтерів. Із зони АТО кожні два-три дні зідзвонюємося.
Як ставитеся до чоловіків з Донбасу, які не хочуть воювати?
— На Луганщині був присутній при розмові воєнкома з місцевим фермером, якого хотіли мобілізувати. Я попросив зважити на те, що фермер допомагає українській армії. Так він буде кориснішим.
Прикро бачити, як непросто йде мобілізація. Начебто така козацька нація, такі всі патріоти. Я теж пройшов період вагань торік навесні. Їздили з волонтерами на Чернігівщину, привозили солдатам на блокпости спальники, каремати, взуття. І подумати не міг, що служитиму. Бо завжди із застереженням ставився до армії — це брак інформації та відсутність здорового глузду. Наказ мусиш виконати, навіть якщо він абсурдний. До того ж думав: "Як піду в армію, повністю зруйновану? Як буду виконувати накази командира, який спостерігав за багаторічним розвалом цієї армії?" Але час минав, почали переважати інші думки — треба свою лепту вносити.
Довелося втратити когось зі знайомих бійців чи друзів?
— Маємо у батальйоні 12 загиблих і 82 поранених. Найстрашніше, що частина наших втрат трапилися під час так званого перемир'я, коли немає вогневого контакту. Наприклад, сталося ДТП, бо серед ночі на дорозі глохне БТР. У нього врізається авто з нашими військовослужбовцями.
Багато проблем в армії пов'язані зі спиртним. Є випадки, коли людей треба лікувати від алкоголізму. А ще краще — звільняти зі Збройних сил. Бо тут надто багато спокус для пияка: чоловіча компанія, свіже повітря та ще й повний державно-волонтерський пансіон. Є випадки, коли здорові та вмотивовані бійці через чотири-п'ять місяців підпухають від алкоголю. Це пов'язано з підвищеним ризиком, зі стресовими умовами.
Що ви робите, аби такого не траплялося?
— Наприклад, людину позбавляють половини грошового забезпечення. Почалася практика по накладанню штрафів і застосуванню гауптвахти через суд. У нашому гарнізоні це малесеньке приміщення з височенною стелею, з вузенькою лавкою замість ліжка і віконечком. Коли до п'яного "героя" доходить, що він фактично у тюрмі, це завдає психологічної встряски.
Які стосунки української армії та населення Донбасу?
— Наш батальйон на хорошому рахунку в цивільного населення. На війні бувають мародерство, зловживання силою. Але останнє стосувалося переважно інших частин. Тоді ми виступали неформальними шерифами, відновлювали справедливість. Поблизу лінії фронту міліція не контролює ситуацію. Половини її співробітників там немає. Ми спілкуємося з людьми. Ходимо в сільські школи, в евакуйований Луганський університет, який зараз у Старобільську. Питаємо, чим допомогти.
Місцеві посадовці ставляться з розумінням чи допомагають лише тому, що до них прийшли озброєні люди?
— Залежить від конкретного сільського голови. Явних "підніжок" ніхто не ставив. Трапляється, у військкоматі служать місцеві, які чесно проводять мобілізацію. Через дорогу — відділок міліції, у якому інші місцеві погрожують військкоматівським, а нашим солдатам дорікають за знесення пам'ятника Дзержинському, який для них авторитет.
Володимир поглядає на годинник та просить відпустити. На 19.00 сім'єю запланували піти у Національну філармонію, послухати Моцарта.
5 кілограмів важить Рудик — кіт Володимира Кухаря. Передав додому контуженим кошеням із зони АТО. Тварина живе у київській квартирі. За нею доглядає дружина Леся та діти — 14-річний Назар і Остап, 10 років.
3 
1
Коментарі