10 чоловіків, які називають себе козаками, будують у селі Уляники Кагарлицького району Київської області кінну заставу "Нова січ". Хочуть облаштувати тут власне містечко.
Село Уляники розташоване за 5 км від міста Ржищів. Автобуси сюди не курсують. Ідемо пішки. Назустріч троє чоловіків їдуть мотоциклом із коляскою. На швидкості розвертаються, пропонують підвезти. Відмовляємося, бо від усіх пахне горілкою.
— А чим ще в селі займатися? Роботи немає, живемо з того, що на городі вирощуємо, — каже 40-річний Василь. Він сидить за кермом. — Кожного року дають пшеницю з розданих паїв. А оце нещодавно в лісі знайшов поляну з білими грибами. Назбирав дві кошовки. Учора в Ржищеві продав. На вторговані гроші купив жінці конфєт, а собі — водки.
За кілька хвилин зупиняється вантажний мікроавтобус. Чоловік у синій майці пропонує підвезти до Уляників.
— У нас тут повно диваків усяких, — розповідає. — Із Києва понаїжджали екопоселенці та козаки. На роботу не ходять, бур'яни не полють. Нещодавно зустрів на трасі одного. Він був у лляному одязі, ішов босим. Каже: "Я страннік. Ходжу пішки від одного села до іншого. Сьогодні вирішив босим прийтися, як наші предки. Та з незвички всі ноги до крові постирав".
Біля вказівника з назвою села 52-річний Олександр Кравченко чекає за кермом "уазика". Просить називати його "пан Сашко".
— 20 років тому з хлопцями поїхав у козацький похід до Трахтемирова, — розповідає. — Спочатку навідувався сюди на вихідні, а років п'ять тому переїхав на постійне проживання. Дружину з дітьми залишив у Києві. Раніше працював художником у газеті. На роботі мене скоротили. Тут малюю козаків Мамаїв. Картини продаю.
Біля криниці з журавлем п'є воду 39-річний Сергій Пухляк.
— Переїхав у село рік тому, — рукавом витирає губи. — Із дружиною розлучився, то живу сам. Сусіди не розуміють, кажуть: "Знайшов би собі жінку і грівся би в неї під боком".
На горі стоять дві нові хати. Неподалік — плавильна піч, ковальський молот і гончарний станок.
— Козаки наші всілякими народними промислами займаються — кують, ліплять, малюють, — Олександр відчиняє двері.
Веде до хати скульптора Руслана Найди, 42 роки. Усередині двоє чоловіків оббивають стіни дошками.
— Мої діти до 3 років тільки козаків бачили. Як уперше зустріли чоловіка без вусів, то думали, що то жінка, — розказує Руслан. — Спочатку тут усе в страшному стані було — бур'яни, високі дерева. Працювали кожного дня з ранку до пізньої ночі. Навіть про їжу забували. У нашому поселенні багато козаків жили, та чимало з них додому повернулися. У селі навіть бензину не можна купити, найближча заправка за 50 кілометрів. Людям, які звикли до цивілізації, тут важко.
3 
1
Коментарі