— Фартух із логотипом "Газета по-українськи" одягають моя донька або внучка. Вони готують їсти, мене жаліють. Не хочуть, щоб стояла біля плити, — каже 72-річна Катерина Гриценко із села Межиріч Канівського району на Черкащині.
"Газету по-українськи" передплачує 12 років. Відправила копію квитанції на адресу редакції й виграла кухонний набір — фартух і рукавичку.
— У "Газеті по-українськи" люблю читати новини й рубрику про сад і город. Найбільше подобається розв'язувати судоку, — розповідає Катерина Нечипорівна. — Я народилася в сусідньому селі Голяки. У Межиріч мене вдочерили, бо мати померла після пологів. Народила семеро дітей. За місяць не стало й новонародженого брата. Згодом помер ще один, якому було трохи більше року. Наш батько залишився з п'ятьма дітьми. Про це дізналися мої прийомні батьки. Вони були бездітні. Приїхали й почали просити для себе когось із дітей. Вибрали мене. Мені було 5 років, звали Галиною. З цим ім'ям була аж до восьмого класу. А коли оформили документи, стала Катериною. Батько згодом одружився. Як вчилася в четвертому класі, він помер. Далися взнаки поранення, які отримав під час війни. Старших сестру і брата забрали тітки по батьковій лінії у Крим. А двох менших мачуха віддала в дитячий будинок. Я з ними бачилася, приїжджали і до нас. Після інтернату вони теж поїхали до тіток. Зараз залишився лише менший брат і племінники. До анексії Криму ми спілкувалися, їздили одне до одного в гості. Тепер зв'язок обірвався, — розповідає Катерина Гриценко.
Живе з донькою 50-річною Іриною Михайлівною та онукою Тетяною, 25 років.
– 20 років тому я поховала чоловіка. Йому було 58. Помер раптово, відірвався тромб. Ми з ним познайомилися і жили в Черкасах. Я вчилася в інституті на вчителя математики, а він працював водієм автобуса. Купили квартиру, автопарк допоміг із розстрочкою. Там народилася Ірина. Сюди переїхали, коли ходила в сьомий клас. Донька стала вчителькою української мови. А онука викладає англійську. У нас династія педагогів, — говорить Катерина Гриценко.
2 
35413
Коментарі