Ухаті 65-річного львів"янина Петра Василенка живе лелека. Птах має окрему кімнату, гуляє у садку, полюбляє ковбасу, сальцесон і дивиться телевізор. Називають його по-народному — Бузьок.
— На жінок він дивно реагує: ганяє по подвір"ю, — каже господар. — До нас донька Олена приїжджала з Німеччини. Він цілий день їй спокою не давав. А дружину не чіпає. Звик. Вона йому — як мама. Півроку з руки кормила, відкривала дзьоб.
Сідаємо на лавку під виноградом. Збитий зі старих дощок стіл накритий мішковиною. Зверху порозкидані червоні яблука, горіхи, розкрита пачка "Прими" і сірники.
— Сунься, Греку, — каже Василенко смугастому товстому коту, що розлігся на лавці. Інші два коти теж розплющують очі. — Нам його з Греції привезли. Кротів ловить, дурний. Але охотнік — супер! А це, — показує на чорного, — Гуляка: пішов на кавалєрку і півроку гуляв. Недавно вернувся, привів оцю блондинку із собою. Мусею її назвали.
Петро пригощає цигаркою 22-річного Сергія — племінника із Самбора.
— А Софія, — розповідає про дружину, — якраз батьків провідує. Спільних дітей ми не маємо. Олена — моя донька від першого шлюбу, виїхала з чоловіком до Німеччини. Як Бузька принесли, жінка зразу сказала: "Знак від Бога", — сміється, винувато поглядаючи на племінника. — Але нам уже пізно про дітей думати.
Раніше мойву їв, а тепер путасу вимагає
Лелеку Василенкам принесла Софіїна сестра. Знайшла його біля хати з обрізаними крильми.
— З пелюшок Бузька виховуємо, — закурює Петро. — Утік від когось. По дохторах носили, уколи, перев"язки робили.
Показує велику кімнату з окремим входом. Уздовж стіни там виставлені слоїки з помідорами та компотами. На столику стоїть дерев"яний ящик із соломою. Це — ліжко лелеки. Біля нього табуретка.
— Бузьок стає на табуретку і залазить у ящик. Спить стоячи. Раніше це комора була, а тепер його кімната, — розказує Петро. — Батареї поставили, щоб узимку не мерз. У морози зовсім надвір не виходить. Два роки жив у ванній, але там сильний запах стояв.
Зі старого серванта господар дістає кольорову фотографію, на якій Бузьок виліз на стіл і дивиться телевізор.
— Олімпійські ігри дивився, — запевняє Петро. — Буває, підійде, трохи постоїть мовчки, а тоді починає стукати дзьобом по пульту — хоче, щоб канал перемкнули.
Каже, що охороняє обійстя краще за собаку, але дуже нищить город.
— Разом з хробачками, мушками моркву, зелень видзьобує. Ми город під сад пустили, яблука тепер вирощуємо. Раніше мойву їв, а тепер путасу вимагає, м"яса, ковбаси. Купили якось сальцесону на пробу — тепер нічого більше не хоче. А бульба в писок коле.
Питаю, чи не тікає.
— Якось тікав — літав до податкової. Охорона там йому інколи мойви підкидала. Шукали довго. Поштарка подзвонила, сказала, що там. Я побіг, заговорив до нього. Кажу: "Дивися, Бузьку, то — податкова, усі на "мерсах" їздять, тобі хробачка ніхто не дасть. Пропадеш. Ідемо додому. Їсти маєш що, спати є де. Що тобі ще треба?". Більше він ніколи не тікав.
Бузьок обережно йде до винограду. Переступає з ноги на ногу. Здалека він здається більшим. Важить лише кілька кілограмів, як добра гуска.
— Сумно самому, — дивиться на птаха Петро. — Треба пари. Я вже писав у Миколаївський район, там є лелека-вона. У нас тут станція недалеко. То Бузьок любить до поїзда літати.
1941, 3 серпня — Петро Василенко народився у містечку Холм Люблінського воєводства в Польщі; родина займалася сільським господарством
1956 — вступив у будівельне училище у Львові; згодом працював водієм, будував газопровід "Дружба"
1964 — одружився з фельдшеркою Любою
1965 — народилася донька Олена
1967 — померла дружина
1988 — одружився з Софією, інженером деревообробної промисловості
2003 — Олена з чоловіком і донькою Іриною виїхали до Німеччини
2004 — у Василенків оселився Бузьок
2 
1
Коментарі