четвер, 20 квітня 2006 18:03

"Яка мені різниця, де вмирати?"

Автор: фото: Вікторія Майстренко
  Анастасія Аврамчук — єдина мешканка Великих Клещів. Її самотність розраджує пес Барбос
Анастасія Аврамчук — єдина мешканка Великих Клещів. Її самотність розраджує пес Барбос

78-річна Анастасія Аврамчук 20 років живе у житомирському селі Великі Клещі — у зоні обов"язкового відселення. Пані Анастасія — одна на все село, дітей не має та й заміжня не була. Доглядає за невеличкою дерев"яною церквою, двері до якої завжди відчинені. У церкві прибрано. Під іконами багато папірців з іменами: зліва од вівтаря — за упокій, праворуч — во здравіє. Раз на рік приїжджає священик і править службу.

Хату Анастасії Аврамчук знайти не важко. Серед розвалених будинків вона єдина вціліла. Баба Настя у фіолетовій хустці, чорних зимових чоботях, картатій спідниці, підперезана хусткою. Стоїть на ґанку, виливає воду з великої бляшанки. Поряд гарчить невеликий чорно-рудий собака. Бабця з недовірою зиркає на мене, повертається спиною і мовчки заходить до хати. Пес біжить за нею.

— То зайти можна? — гукаю в темні сіни.

— Та йдіть уже, — стиха промовляє з кімнати. — Барбос, не чіпай!

Столітня хата побілена, а от даху немає. Два роки тому не витримав купи снігу, впав. На мокрій підлозі великі ночви, літрові банки, тазики, бляшанки, в які зі стелі тече вода. Сволоки підперті двома стовпами. Чорна стеля аж вигнулася.

Захворіла і не схотіла йти заміж

Баба сидить на високому ліжку, ноги поставила на ослінчик. Собака забився під ліжко, гарчить. Біля нього таз, у якому замочена постільна білизна.

— Оце вчора в тій хаті, — махає пані Анастасія в бік сіней, — нагріла води у печі, замочила наволочки, простирадло. А сьогодні гепнулася головою об деревину. Щось зле стало, мусила лягти. У мене у 91-му вже було мізків сотрясєніє. То я півтора року лежала, нічого не робила. Також ключиці болять.

Потім каже, що їздила якось у Попільнянський район — вибирати хату, але там не сподобалося.

— Пісок, то вгору, то вниз. Там войни були, і зараз кістки виорюють. Розповідали, що трактор як глибоко копне, то купи кісток викопує. Кликали колись під Малин, та якраз купони підійшли, і люди побоялися продавати хату. А за три роки грошей уже не мала. Кажуть, переїжджай чи в Народичі, чи у Базар. А я не хочу. Вони мені: пропадете тут. А хіба я в людях не пропаду? — підвищує голос бабця. — Чи в людях люди не вмирають? Щодня вмирають! Везуть і везуть тих мерляків. То яка мені різниця, де вмирати? Кажуть, ніхто і не побачить, що ви вмерли. Побачать, коли черв"яки з"їдять, згребуть у мішок та й... Якби хата була накрита, то тут рай би був. Я вже звикла до води: і влітку, і зимою — капотить і капотить.

Рідних маєте?

— Нікого немає. І одружена не була. Бо захворіла й не схотіла йти заміж. Ходила на ферму пішака дуже далеко. А зими такі суворі були. Після війни узутися ні в що було. Мороз, завірюха, а я в одних валяночках, у хустинці. Прийду додому, викручу мокрі валянки, покладу в піч, щоб висохли. А де там вони висохнуть: дві години побула дома та й знову на роботу.

Купляю у Базарі ковбасу, хліб

Ми жили тоді за три кілометри від Клещів, — пригадує. — А перед війною перенесли хату сюди. Батька 1939-го відправили сплавляти ліс на річку. Він застудився, отримав запалення легенів. Кілька днів пролежав та й помер — легені згоріли. Брат був у мене та дві сестри. Одна померла в 35 років. Шкода мені її було, дуже була до роботи завзята. Старша ще жива, 82 роки, діти забрали її в Чернігів. Але вже вісім років паралізована. А брат переїхав до Малина. Два роки пожив там та й помер із нудьги.

Світло у вас є?

— Є, — усміхається, — солярка є, керосинку запалюю. Але вона погано горить, коптить, іноді без світла сиджу. А буває й на ніч не тушу.

Що готуєте собі?

— Готувати ніде, — показує на прикриті целофаном плиту та газовий балон посеред хати. — Обіцяли привезти ще минулого року газ. Хотіла на Новий рік щось спекти або якусь шкварку засмажити. Дотепер чекаю. Купляю у Базарі  ковбасу, хліб.

Чому не привозять продукти?

— Хто ж заради мене одної бензин витрачатиме? — відмахується. — Сама ходжу. Автобуси мені не підходять. Бо їдуть рано-вранці, а повертаються надвечір. То я пішки ходжу — 13 кілометрів. Ноги, спина болять. Бо ж не одну хлібину беру, а три, ще й здоби прикуплю. Коли повертаюся, завжди у церкву зайду, навіть уночі. Цієї зими думала, що замерзну: від церкви до хати дві години добиралася.

Тяжко перезимували?

— Ой, холодно було! Це як би ви на балконі спали. От коли лежу, то бачу в дірку в стелі сонце, — показує на куток, у невелику дірку над яким можна розгледіти сіре небо. — Добре, хоч по хаті вітер не гуляє. Вкриваюся двома ковдрами, обкладаюся подушками. Але боки мерзнуть. Руки грію над свічкою, щоб умитися.

Не страшно одній?

— А чого боятися? Хто захоче, той і в зачинену хату зайде. Вовки по селу ходять, кабани, лисиці бігають, зайчики. Але мисливці вбивають. Ходило тут чотири цапи, тепер тільки один залишився. Гарний такий, великий, так мені шкода, бо вб"ють і його,— сплескує руками. — А він же козуль шукає. Зайчик до мене прибігав узимку. Прибіжить до хвіртки, я до нього гукаю "заїнька", а він сидить, дивиться, а потім іде собі. Лосі приходили, великі, як коні. Не знаю, як до них звертатися, то кажу "Лосяня, лосяня". Теж дивиться, не тікає. А тепер майже не приходять. Тільки сліди бачу.

Город садите?

— Аякже. Картоплю, буряк, моркву, капусту, огірки, помідори. Одного року такі здорові помідори вродили, люди дивувалися.

А звідки про новини дізнаєтеся?

— Радіо в мене є, — показує маленький радіоприймач на подушці.

Хвилин із 20 бабуся розповідає новини і дає прогноз політичної ситуації в країні. Бідкається про вкрадені "кучмівцями" гроші.

Руки грію над свічкою

Якось молода жінка з Базара розповіла їй, що важко живе, бо двоє дітей, а чоловік випиває.

— Було у мене 200 гривень, то я сотеньку їй дала, — скромно промовляє. — Отримували дотепер по 50 гривень гробових. Тепер 106 гривень. Це нам Янукович дав, — кричить бабця. — Але де ж він їх узяв? Скільки комуністи виступали на радіо, шинкували-мудрували, по всіх банках шурхували-мурхували — не знайшли, звідки. Було б дві партії, а то 45: спробуй розібратися. Я не голосувала, бо не дали транспорт, а голосувала б за Ющенка.

Люди приїжджають до вас?

— От сьогодні приїжджали голланди. Вони часто провідують мене. Сиру голландського якось привезли. Вельми мені сир із Голландії подобається, — хитро усміхається. —  А якось привезли сир, а у нього смак не той, то кажу, це ви, мабуть, у Києві купили. Тепер привозять свій. Зайшла позавчора в церкву, а там якісь люди. Я до них звертаюся, а вони мовчать. Виявилося, що венгри.

Бабуся швидко зіскакує з ліжка, іде до іншої кімнати. Барбос біжить слідом. Там теж вода тече зі стелі. Усі речі, одяг складені в кутку. На стінах фотографії під склом. Бабуся показує листівку з крашанками, на звороті великими літерами від руки написано по-англійськи і по-українськи" Норвегія".

— О, з Норвегії, а мені здалося, що венгри. Ось привезли гостинця, — бабця дістає  велику упаковку свічок і мило.

Барбоса кормом для котів годуєте? — показую на порожній пакет із кішкою "Дарлінг".

— Барбос такого не їсть. Він у мене кімнатний, — гладить по голові собаку. — Любить молоко, сало, ковбасу або якщо хліб чимось смачненьким намастиш, — лагідно промовляє до пса. — Але коли наїсться, то пильнувати мене не хоче, тільки спить. А це їздила до Малина, накупила продуктів — ні в що було покласти. То мені дали оцей пакунок. Кішка тут така гарнюня намальована, що я залишила його.

Було 20 курей, але лисиці та коршаки поїли

Хазяйство тримаєте?

— Корова є, було 20 курей, але лисиці та коршаки поїли. Недавно Барбос задушив лисицю. А позаторік трьох.

Радіацію у вас вимірюють?

— От вимірювали недавно, кажуть — немає. Вимірювали усюди: у хліву, дворі, під ліжком — навіть не пискнуло. А біля сусідньої хати пищало.

На собі відчуваєте радіацію?

— Спочатку дуже відчувала. Як ото вийшла та радіація, то вода, молоко, яйця на смак гіркі були, — каже діловито. — По собі відчуваю, є чи нема радіації. Ото як погано почуваюся, то точно викид був.

Пані Анастасія злазить із ліжка. Бере бляшанку.

— А води скільки, — бідкається, — встигай тільки виливати.

Виходимо на ґанок. Бабця розповідає, що жив колись у їхньому селі дід і захворів. Люди приходили, питали про самопочуття. А він відповідав: "Пора вмирати, але ще хочу побачити, куди оте лайно попливе".

— Так і я. Як той дід хотів побачити, чим закінчиться колективізація та репресії, то і я хочу ще пожити й побачити, як воно буде далі.

Зараз ви читаєте новину «"Яка мені різниця, де вмирати?"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути