— На вулиці люди мені проходу не дають. Просять разом сфотографуватися і беруть автографи, — каже львів'янин 65-річний Іван Забабаха. Він 40 років не стриже козацької чуприни.
21 червня Іван Забабаха приїхав до Києва на святкування дня літнього сонцестояння. Разом з рідновірами прямує пішохідним мостом до Труханового острова. Він у вишитій білими нитками сорочці, червоних шароварах і таких же чоботях. За пояса заткнув пістоля і шаблю. Має довгі сиві вуса. Сиве пасмо волосся тричі обкручене навколо лівого вуха.
— Перший раз відростив оселедець у восьмому класі, ми тоді з батьками жили у Казахстані, — льв'янин сідає на траву під липою. Говорить повільно, розтягуючи слова. — Учителі й директор не раз робили зауваження, але я їх не слухав. Казав: "Я гарно навчаюся, уроки не прогулюю, ношу шкільну форму. А зачіска — то моя особиста справа". Вони постійно дзвонили батькам, та це не допомагало. Наприкінці навчального року директор зібрав лінійку. Взяв гострі ножиці й перед усією школою обкорнав мені чуба. Усі канікули я не стригся, 1 вересня прийшов у школу з чуприною. Школу закінчував з такою ж зачіскою.
— Удруге поголити голову змусили в армії. Я викручувався: "Грузинам можна носити вуса, то чому українцям не можна носити оселедці? Це ж теж національне". Та не допомогло. Примусово голили щомісяця. Як в армії відслужив, зітхнув із полегшенням. Відтоді 40 років зачіску не міняю. Стрижуся сам. У перукарню не ходжу, бо там не знають, як обстригати волосся, щоб чуприну не зачепити. Учора в Києві зайшов в одну. Сидять семеро дівчат і один хлопець. Усі без роботи. Питаю: "Хто мені чуприну зробить?". Мовчать, а хлопець говорить: "Садитесь, я вам сделаю". Кажу: "Мені не треба "дєлать", треба зробить". Посадив мене в крісло, обмотав білим простирадлом і шепоче на вухо: "Чесно кажучи, я не знаю, як це робиться". Проінструктував його. Коли потягнувся за грошима, він сказав: "За науку грошей не беруть".
Іван Забабаха працював на Великомостівській шахті у місті Червоноград на Львівщині. Як вийшов на пенсію, почав подорожувати.
— На Західній Україні до мене ставляться нормально. Як бачать мою чуприну, завжди кажуть: "Оце наш хлопець". Непорозуміння виникають в інших регіонах. В Одесі називають "Дідом Морозом" або "самураєм". Вони історії своєї не знають, бо вчилися на книжках про Павліка Морозова. Якось зупинився біля моря. Побачив мене начальник Одеського порту і говорить: "Еще не видел, чтобы по Одессе цыгане с косичками гуляли". Біля нього стояв капітан турецького корабля. Почув таке і сказав: "Так це ж ваш козак". Начальнику стало соромно.
— Був в Англії, Франції й Німеччині. Там теж знають про козаків. В Англії через зачіску мене називали піратом. Якось іду, а назустріч мама з 3-річною дівчинкою. Та верещала на всю вулицю. Мама побачила мене і каже: "Оно пірат іде. Будеш плакати, то він тебе забере на свій корабель. А в морі акулам згодує". Дівчинка враз замовкла.
Іван Забабаха одружений не був.
— Хто захоче жити з чоловіком, якого по сім-вісім місяців на рік не буває вдома? З однією жив кілька місяців у цивільному шлюбі. А тоді вона мені: "Нам так добре разом. Давай одружимося". Довелося відмовитися, бо не хотів калічити людині життя. Інша теж пропонувала побратися. Сказав: "Ти зі мною довго не житимеш. Мені дома не сидиться, буду на волю тікать". Вона відповіла: "Та я ладна за тобою на край світу їхать". Довелося її розчарувати. Козаки в походи жінок із собою не беруть. Українки люблять усе брати в свої руки. Мені пропонували одружитися 13 разів. Усім відмовляв. Та й не було мені куди жінку привести — житла свого не маю. Постійно у друзів живу. Якщо стану безпомічний, піду в монастир.














Коментарі
2