"Шановні працівники та студенти! Доброчинна акція допомоги потерпілій Танчук Іванці, гр. 1-Т-11, продовжується. Кошти приймають у кабінетах 206 та 215 щоденно. Потрібно більше 50 тисяч гривень. Дирекція, профком, студрада". Таке оголошення висить на вікні при вході до коледжу нафти та газу в місті Дрогобич Львівської області.
У середу, 11 вересня, другокурсниці коледжу 17-річній Іванні Танчук в обласній лікарні швидкої допомоги зробили операцію на хребті. В ніч на 12 серпня вона вистрибнула з п'ятого поверху. Зламала хребет, таз, ребра, відбила нирки. Каже, тікала від чотирьох ґвалтівників. Їхні імена та прізвища правоохоронці замовчують. Говорять, що це чоловіки 18-20 років.
Про зґвалтування Іванна розповіла 5 вересня опікунці 41-річній Вірі Ільницькій, виховательці дитбудинку "Оранта". До того слідчим Дрогобицького райвідділу міліції казала, що вирішила скоїти самогубство.
— 11 серпня вдень біля свого під'їзду Іванка побачила трьох знайомих хлопців. Коли відкривала двері, вибили їй з рук ключі, — Віра Ільницька сидить у коридорі в лікарні. У реанімації лежить Іванна Танчук. У Віри Іванівни червоні очі, виглядає втомленою. — Просила, аби віддали, а вони з ключами утекли. Іванна цілий день просиділа у квартирі. У міліцію не дзвонила. Після одинадцятої вечора хлопці повернулися. Були напідпитку. Іванна каже, що схватили її сонну. Почали по черзі ґвалтувати. Вона вирвалася й утекла. Бігла по вулиці, кликала на допомогу. Але нікого з перехожих не було. Побачила, що в будинку через дорогу відкриті двері. Заскочила в під'їзд.
На п'ятому поверсі дому на вул. Володимира Великого, №78/1 чути запах лаку. В квартирі №80 двері свіжополаковані. 11 серпня їх не було, там висів старий килим. Господарі зняли двері, бо робили ремонт. Туди забігла Іванна.
— Це помешкання мого брата. Він із братовою спали всередині. Нічого не чули. У той час я був на практиці в Криму, — говорить 19-річний Михайло.
Заходимо до квартири. Там лише новий диван і комп'ютер. Михайло веде на кухню по щойно покладеному ламінату. Пластикове вікно прочинене. Широке підвіконня у два ряди заставлене вазонами. Внизу на подвір'ї — довга клумба з пов'ялими квітами. На неї впала Іванна. За клумбою на траві вистрижений 10-метровий декоративний хрест.
— Кажуть, вона хотіла забігти на горище, але там стояла колодка. Тому заскочила до нас, — додає Михайло. — Як падала з вікна, у повітрі зробила сальто і приземлилася на спину. Брат прокинувся, коли люди почали кричати. Казав, дівчина лежала на клумбі. Підняла голову і попросила викликати "швидку". Тоді знепритомніла.
О 8.30 у вівторок, 17 вересня, троє студенток виходять із гуртожитку при коледжі нафти і газу. Поспішають на пари. Невисока 19-річна Марина зупиняється.
— Ми про Іванку нічого поганого не можемо сказати, бо нічого поганого не знаємо, — говорить голосно, майже кричить. — Вона була гарна, доглядала за собою, завжди причесана. Модний одяг любила. Водночас мала бойовий характер. Легко могла послати. Покурити, випити любила. Але її такою життя зробило.
Кажуть, у неї маму наркомани зарізали, тато — бухарик. Мала дві бабки і дві опікунки. Насправді вона нікому не треба була: всі її викидали, як собаку. Одна бабка здала другій, бо вона не хотіла на городі працювати. Друга віддала в інтернат, бо Іванка їй, бачте, кран зламала. Мала тьотку — опікунку, але й та від неї відмовилася, бо не мила посуду. Всі хотіли робітницю, а не дитину. Іванка ніколи не жалілася, що не має рідні. Але по очах було видно, що їй сумно.
При вході стоїть огрядна жінка-охоронець. Запитує, до кого. Кажу, що шукаю заступника директора коледжу з виховної роботи. Пропускає.
— Наші дівчата ходили до неї в лікарню, коли в Дрогобичі лежала. Іванка казала, що не бачить смислу в житті. Але всі поняли, що бреше. Вона тоді скривала про зґвалтування. Видно, не хотіла, щоб про то в Дрогобичі знали. Зустрічалася з таким Юрою, навіть до баби в село разом їздили. В місті пліткують, що то він дружків на неї наслав. Думаєте, їх судити будуть? Не будуть. Бо вони з нормальних сімей, а Іванка — сирота казанська.
Заступник директора 58-річний Петро Павлюк веде довгим темним коридором, схожим на тунель.
— У нас раніше охорони не було. Та нещодавно навпроти коледжу відкрили нічний магазин. Який п'яний звідти виходить, одразу до нас іде. До міських чиновників звертався, відповідь одна: приватна власність. От мусимо самі оборонятися, — каже про жінку-охоронця.
Витягає теку з паперами. Шукає характеристику Іванни Танчук.
— Декілька копій зробив. Двері не закриваються — міліція, страхова. Як тільки Іванка вступила до коледжу, особисто її застрахував. На всяк випадок. У мене вісім таких сиріт. Усе може статися. Був на слідстві в міліції. Дякувати Богові, не бачив, аби фігурували наші студенти. Дитина до нас вступила без проблем. У гуртожитку Іванці виділили окрему кімнату. Отримувала велику стипендію, 800 гривень, плюс матеріальну допомогу як сирота. Точно не підраховував, але її місячний доход був більшим, ніж у декого зарплата. Родичі не давалися чути. Тепер одна бабця бігає, гроші збирає. Вже їй 10 тисяч гривень дали. Другу бабцю в інтернаті бачили двічі на рік — на Великдень та Різдвяні свята.
Іванка була на гарному рахунку, вчилася на "5" та "4". Була у студентській раді. Щотижня заходила до мене в кабінет, — на мобільному телефоні "Нокіа" показує номер Танчук. — Була комунікабельна, брала участь у конкурсі "Міс коледжу". То її довели до такого психологічного стану.
На подвір'ї дитячого будинку "Оранта" на околиці Дрогобича вихователь грається з двома хлопчиками років 5. Каже йти до завідуючої закладу Оксани Дацюк. Будівля давня, відремонтована. Двері — старі, облущені. Іванна Танчук тут жила та вчилася з 13 до 15 років.
— Іванка два роки, як до нас немає жодного відношення. Але ми робимо все від нас залежне — збираємо кошти на лікування. Хтось написав, що маму Іванки зарізали в неї на очах. Начебто я таке казала. Не говорила такого, — обличчя завідуючої сіпається. Просить залишити кабінет.
Біля Дрогобицької міської лікарні розмовляємо з медсестрою. Вона дивиться по сторонах, щоб не зустріти знайомих. Каже, боїться втратити роботу. У цьому медзакладі Іванна лежала місяць.
— Кричала від болю. Медсестри не могли повернути її на бік, міняли памперси, — шепоче. — Іванка цілий тиждень плакала. Потім розповіла про зґвалтування. До неї навіть психолог приходила. До Львова її три тижні не перевозили, щоб історія не вийшла за межі міста. Міліція каже, тільки тепер дізналася. Брешуть. Батьки тих подонків усякими методами хочуть їх відмазати. Говорять, їм дешевше обійдеться дати взятку міліції, ніж оплатити лікування.
71-річна Ольга Танчук, бабуся по материній лінії, мешкає недалік будинку, де Іванна винаймала квартиру. У 3-кімнатному помешканні живуть її сестра та брат по матері — 22-річна Тетяна і Степан, 20 років.
На вхідних дверях — код. З під'їзду виходить 78-річний Іван Петрович із ціпком. Важко сідає на дерев'яну лавку біля будинку.
— Оля собі з тою Іванкою ради не давала. Вона до 13 років росла в селі Сілець. Там у неї баба та дід по татові. Тоді Іванка стала непослушною, — розповідає Іван Петрович. — Оля прийняла її, а вона почала з дому тікати. З дівчатами під під'їздом вино розпивала. Тоді в сиротинець її оформила. Вона сама з лікарень не вилазить, має хребет хворий. Ще й Таню пильнує — та від народження психічно хворіє. Але чемніша від Іванки. Ходить на курси масажистів, хоче якусь копійчину до хати приносити. Іванка, як інтернат скінчила, час від часу до Олі приходила. Останній раз сварилися. Обізвала її горбатою, брата — сліпим. Він має далекозорість, але без окулярів ходить.
На другому поверсі Ольга Семенівна в нічній сорочці та халаті запитує, хто за дверима. Розмовляємо на порозі, за 5 хв. запрошує до кухні. У кімнаті голосно включений телевізор.
— То Степан сьогодні вдома лишився, — довго сідає на табурет. Кухня — вузька, ніде розвернутися. Працює настінне радіо. — Він учиться у 19-му училищі. У нього насморк, то на навчання не пішов. Мою доньку Любу — їх маму — вбили 10 років тому. Іванці тоді 7 років було. Потім мій син Семенко помер, тоді — чоловік. За чотири роки відбула три похорони.
Таню й Степана Люба народила від першого чоловіка Саші, вони з ним шлюб брали. Разом жили тілько п'ять років. Він двокімнатну квартиру в центрі Дрогобича мав. Потім Андрій — тато Йванки — підсунувся до неї. Дитину родила, а він усьо ту хату Сашкову хотів продати. Її директор ринку мав купувати. Але подивився, що двоє дітей зареєстровано, відмовився.
Після смерті Люби мама Андрія забрала Йванку, шість років плекала. Потім мені віддала. Йванка навіть не вміла душем користуватися, всього її навчила. Тяжко мені було з трьома дітьми, то молодшу в "Оранту" віддала. Там Йванці було добре — годували, до церкви водили. Знайома санітарка, яка з чоловіком розвелася, тоже в "Оранту" доньку оформила. То вона в медучилище в Самбір поступила. А Йванка — в нафтовий пішла, не могла в педагогічний чи медичний. Після нафтового роботи нема.
Онучка получала допомоги і стипендії 3 тисячі гривень. За зйомну квартиру заплатила 800. І місяць там не пожила, — Ольга Семенівна йде у кімнату.
Повертається із сімейним фотоальбомом. Показує світлини, де онуки зібралися на її день народження.
— Де її тато, не знаю. Може, в тюрмі сидить. У них така родина. Його брат звідти не вилазить. Сестру позбавили материнських прав. Її троє дітей батьки виховують. Той Андрій усе хвалився моїй доньці, що з дівчатами з 13 років спав. Зразу бачила, що непутьовий, то не дала їм розписатися. Любин паспорт сховала. Вона ж у мене добра була, тиха, земля їй пухом, — плаче. За хвилину заспокоюється. — Коли з Іванков то сі стало, я в лікарні лежала. Лікарі мені не хотіли ніц казати. Баба зі Сільця прийшла і так злегка говорить: "Там шось з Іванков сі стало. Хтось її скинув з п'ятого поверху. Чи сама впала". Іванка мені в неділю дзвонила, що вже може порухати руками-ногами, але ще не встає. Одні кажуть, що буде дитина ходити, другі — що не буде.
Де вона тих хлопчиськів знайшла? З багатьма зустрічалася, нормальних кидала. На 16-річчя її кавалєр сходи квітами вистелив. Дуже файний був, але Іванка його чогось не хотіла. Не думаю, що вона сама кинулася. Всі кажуть: її кинули. Троє з них — з якогось села, один — дрогобицький. Після першої операції до Іванки приїхали наші депутати й адвокати тих хлопців — просили, щоби вона забрала заяву. Казали: вони — молоді, не треба їм життя псувати.
24 дні Іванна Танчук мовчала про зґвалтування, за словами правоохоронців.
Підозрювані у зґвалтуванні на волі
12 серпня дрогобицька міліція почала розслідування щодо легкого тілесного ушкодження. 5 вересня почали кримінальне провадження за статтею "Зґвалтування, вчинене групою осіб або зґвалтування неповнолітньої" та "Доведення до самогубства неповнолітньої". Зараз уже не вдасться взяти біологічний матеріал і дослідити одяг потерпілої. З доказів — тільки свідчення Іванни Танчук.
— Особи ґвалтівників відомі міліції, але поки перебувають на волі, — каже Мар'яна Гайовська, прес-секретар обласної прокуратури.
4 
1
Коментарі
6