До столичного готелю "Національний" неподалік Верховної Ради політик Степан Хмара заходить у чорному шкіряному пальті поверх костюма з краваткою. Пропонує піднятися ліфтом на третій поверх. Тут у фойє — зручні крісла й немає людей. Зустрічаємося за кілька днів до його 80-річчя 12 жовтня.
— Ювілей навіює трохи сумний настрій, — говорить Степан Ількович. — Знаєш, куди наближаєшся. А хотілося би ще щось зробити, бачити нашу державу в кращому стані та спричинитися до того. Але людина не має замикатися на думці "якщо мені не доведеться бачити, то все одно". Мені не все одно. Буду з того світу дивитися. Це є стимул.
Важко усвідомити свій вік. Добре почуваюся. Якщо трохи болять ноги, то пришвидшую ходу. Це допомагає. М'язи не мають ставати лінивими.
Ви виростали на Галичині у повоєнні роки, часи голоду й боротьби Української повстанської армії. Ці події формували характер?
— Щодня під стресом доводилося жити. У нашу хату часто заходили партизани. Бо ми були надійна родина. Батьки останнім ділилися з ними.
1940-го мені минуло 3 роки. У селі стояла застава військ НКВД. До нас час від часу заходив їхній офіцер. Приємна людина — українською зо мною говорив, пісень співав, казки розповідав, дешевими цукерками пригощав. Мати перед тим мені сказала: "Нічого тому "совєту" не говори". Я брав цукерки, але мовчав.
Із сусідньої хати хлопець був у підпіллі. Коли батьки пішли поратися з худобою, енкаведист узяв мене на руки, підніс до вікна. Показав на сусідські вікна й питає: "А той дядя приходить?" Я був, як глухонімий.
Якось на уроці вчителька підійшла до вікна й заціпеніла з напіввідкритим ротом. Ми, як горобці, повискакували на підвіконня. На подвір'ї біля сараю для дров нерухомо лежали троє упівців. Поряд була цегла для ремонту школи. Солдати брали її і розбивали чоловікам голови. Навіть не дострілювали.
У селі двічі були бої партизанів з енкаведистами. Усі знали, партизани не вистоять. Раз красивий молодий повстанець у нашій хаті сказав батькам: "Ми розуміємо, що всі загинемо. Але не можемо не воювати — така наша доля. І на нашому прикладі виховуватимуть наступні покоління". Це ввійшло у мою дитячу свідомість. Став задумуватися — як так робити, щоб перемогти? І це був головний мотив добре вчитися. Бо знав: мусимо перемогти своїми знаннями, розумом.
Однак вас виключали з інститутів.
— У середині 1950-х років був страшенний конкурс до вузів. Підросло покоління дітей війни. Я так хотів учитися, що вступив одразу у два вузи. За це мене відрахували з обох. Тоді це вважали крамолою. Попрацював рік у Казахстані, повернувся і вступив уже без ускладнень.
Студентом із великими труднощами шукав заборонену літературу. Це було ризиковано. Люди боялися доносів і не відкривалися.
Я вихідними час від часу заходив на Личаківський цвинтар. Там зустрічав поважних пані похилого віку. Зав'язував із ними знайомства. Вони мене запрошували в гості й давали книжки. Іноді знаходив їх на горищах у старих людей.
Як ви потрапили в опалу до влади?
— Після погромів 1971–1972-х серед людей витали страх і заляканість. Я потихеньку збирав інформацію для самвидаву, щоб усі знали, хто заарештований, хто засуджений.
І от мені йшов 43-й рік. Відвів у садок доньку Соломію. Вийшов за браму. Аж тут двоє кремезних чоловіків підхопили мене під руки, посадили в авто.
До 1984-го я провів на 35-й зоні на Уралі. Там вітер за добу робив коло у 360 градусів. Від цього судини ходором ходили. Заснути можна лише в липні. Решта часу — через холод не спатимеш. Це виснажує, більше за голод.
Я просидів у карцері 306 діб. Як лікар за освітою, бачив — ті всі умови несумісні з життям. Хіба на короткий час випустять із карцеру відійти, і знову назад. Я то назвав феноменом павука. Спостерігав за його поведінкою: узимку тижнями сидить спокійно в кутку. Потім раптом починає бігати по стелі, пускає нитку посередині кімнати. Так день-два. Потім знову залягає в куток, нічого не їсть. Таким виглядало виживання в карцері.
Коли був під слідством, дружина потрапила в лікарню з серцем. Донька ще в школу не ходила, а син — у молодші класи. Як сьогодні пам'ятаю: сиджу в камері й думаю, чи можу пожертвувати своїми найвищими ідейними принципами заради порятунку дітей — написати покаяльну, когось видати? Цілу ніч не спав. Зрозумів, не можу на це піти. Помолився: хай їх Бог візьме під свій захист.
Дружина була готова до довгої розлуки?
— Ще коли ми зустрічалися, гуляли якось парком на Погулянці у Львові. Я сказав: "Якщо думаєш про щось серйозне, то зі мною буде важко. Можу і в тюрму загриміти за свої погляди — я є націоналіст і ненавиджу цю систему. Ти не боїшся?" — "Ні. Не боюся".
У мене за всю відсидку було лише одне побачення — у перший рік. Дітей не бачив сім років.
Попереджав дружину, що буде важко: "Галя, це зараз у нас багато знайомих і приятелів. Не дай Бог щось зі мною станеться — не всі з тобою вітатимуться". Так і сталося. Багато-хто переходив на другу сторону вулиці, щоб не зустрічатися й не кидати на себе тінь. Та дружина витримала всі життєві екзамени.
Любите приймати гостей?
— Наша хата ніколи не гуділа від гостей. То діти малі, то удень на роботі, вночі сидиш над самвидавом. Після тюрми — політика, постійні поїздки.
Тим паче, ви з соратниками творили нову історію.
— Інколи й кулаками. У Верховній Раді доводилося бійками зривати засідання, якщо була загроза протягнути якийсь страшний для України закон. Піднімав бучу, колотнечу, ламав мікрофон. Часом прямо заходили з друзями в кабінет голови Верховної Ради Івана Плюща: "Іване Степановичу, не смій виносити на голосування, бо не допустимо все-одно. Буде бійка, все поламаємо, запалимо Верховну Раду". Допомагало. Плющ не ображався на мене. Розумів, я приходив не за свої інтереси. Він — цікава людина. Як політик зростав, бо був щирий українець.
Найщасливішим почувався, коли ми ухвалили Декларацію про державний суверенітет. Увечері в ресторан готелю "Дніпро" прийшли майже всі депутати. Панувала ейфорія.
У першому скликанні було багато патріотів від "Народного руху", відомих письменників. Але вони — нуль у політиці. Одразу після Декларації про державний суверенітет ми почали кампанію про перевибори в парламент. Але, "Народний рух" і Чорновіл це зіпсували. Я говорив: "В'ячеславе, ну не виграєш ти на президентських виборах. Неможливо це зробити, коли чотири п'ятих у місцевих радах — червоні. Вони ж проводять вибори. Якщо набереш 49 відсотків голосів, то Кравчуку напишуть 51. Спершу потрібно змінити ситуацію в Раді та радах". Але Чорновіл був упертий.
Я ще на початку незалежності розумів, хто наш ворог, і що з ним буде довга боротьба не на життя, а на смерть. Вірю, вистоїть Україна, бо вона має перспективу розвитку. А Росія — перспективу деградації. Якщо більшість українців це зрозуміють — ми непереможні.
Чи може Росія піти на широкомасштабний воєнний конфлікт?
— Якщо зважиться, це буде кінець російської імперії. Перше кільце імперії відпало з розпадом Радянського Союзу.
У Москві сидять бандити, але не ідіоти. Вони розуміють, можна окупувати Україну аж до Чопа. Але тоді не 30 відсотків українців вважатимуть Росію ворогом, а 95 відсотків. Українське суспільство як ніколи стане консолідоване. Малороси з комплексом меншовартості перетворюватимуться в українців. Росії цього не треба.
Сприймаєте російську культуру?
— Треба розмежовувати її та політику. До російської культури ставлюся вибірково. Салтикова-Щедріна люблю. Але на дух не переношу Достоєвського. Це бандит. І в творах, і в переконаннях — шовініст, імперіаліст і ксенофоб. Справжня культура — Чехов. Але пощупайте його коріння — українське вилазить. Де в Росії який справді талант — виявляється татарин, українець або єврей.
Відмовлявся виходити з в'язниці
1990 року Степана Хмару позбавили депутатського імунітету та запроторили до Лук'янівського СІЗО.
— 7 листопада на Майдані виходить із підземки жінка з розбитою рукою, — каже Степан Ількович. — Запитую, що сталося. "Мене побив один негідник". Попросив показати. Заходимо в підземелля. Вона показує на бомжа в кепці, куртці. Поруч зібрався натовп із десятків два людей. Притиснули його до стінки, а він почав кричати: "Я коммунист, нас пять миллионов. Мы вам покажем. Я главный дворник Крещатика". Спеціально підбурював.
Натовп так розпалився, що тому чоловікові ґудзики обірвали на куртці. Ледь не прикінчили головою об стіну. Я закричав: "Не треба".
Коли йому розірвали куртку, у внутрішній кишені виявився пістолет і посвідчення полковника міліції. За кілька днів на засіданні Ради мене позбавили депутатського імунітету й завели на мене справу. Через три дні заарештували в приміщенні парламенту. Мовляв, підняв руку на міліціонера. Хоча життя йому врятував.
Степан Хмара пробув за ґратами дев'ять місяців. Інколи його випускали на короткий час без права покидати Київ.
— 24 серпня 1991-го був Акт проголошення незалежності, — продовжує Степан Ількович. — Наступного дня приходить у камеру черговий офіцер, командує забиратися за ворота. "А папір? Я що — втік? Що це за гра?" — почав я. Прийшов начальник тюрми: "Вас помилувала президія Верховної Ради". Та я відмовився виходити без документа. Тому мене взяли під руки, вдавали, що насильно виводять. А я зробив вигляд, що чиню опір. Так і випхали за ворота.
4 
35413
Коментарі