Ексклюзиви
Пʼятниця, 13 жовтня 2017 07:16

"Іване Степановичу, буде бійка, все поламаємо, запалимо Верховну Раду"

До столичного готелю "Національний" неподалік Верховної Ради політик Степан Хмара заходить у чорному шкіряному пальті поверх костюма з краваткою. Пропонує піднятися ліф­том на третій поверх. Тут у фойє — зручні крісла й немає людей. Зустрічаємося за кілька днів до його 80-річчя 12 жовтня.

— Ювілей навіює трохи сумний настрій, — говорить Степан Ількович. — Знаєш, куди наближаєшся. А хотілося би ще щось зробити, бачити нашу державу в кращому стані та спричинитися до того. Але людина не має замикатися на думці "якщо мені не доведеться бачити, то все одно". Мені не все одно. Буду з того світу дивитися. Це є стимул.

Важко усвідомити свій вік. Добре почуваюся. Якщо трохи болять ноги, то пришвидшую ходу. Це допомагає. М'язи не мають ставати лінивими.

Ви виростали на Галичині у повоєнні роки, часи голоду й боротьби Української повстанської армії. Ці події формували характер?

— Щодня під стресом доводилося жити. У нашу хату часто заходили партизани. Бо ми були надійна родина. Батьки останнім ділилися з ними.

1940-го мені минуло 3 роки. У селі стояла застава військ НКВД. До нас час від часу заходив їхній офіцер. Приємна людина — українською зо мною говорив, пісень співав, казки розповідав, дешевими цукерками пригощав. Мати перед тим мені сказала: "Нічого тому "совєту" не говори". Я брав цукерки, але мовчав.

Із сусідньої хати хлопець був у підпіллі. Коли батьки пішли поратися з худобою, енкаведист узяв мене на руки, підніс до вікна. Показав на сусідські вікна й питає: "А той дядя приходить?" Я був, як глухонімий.

Якось на уроці вчителька підійшла до вікна й заціпеніла з напіввідкритим ротом. Ми, як горобці, повискакували на підвіконня. На подвір'ї біля сараю для дров нерухомо лежали троє упівців. Поряд була цегла для ремонту школи. Солдати брали її і розбивали чоловікам голови. Навіть не дострілювали.

У селі двічі були бої партизанів з енкаведистами. Усі знали, партизани не вистоять. Раз красивий молодий повстанець у нашій хаті сказав батькам: "Ми розуміємо, що всі загинемо. Але не можемо не воювати — така наша доля. І на нашому прикладі виховуватимуть наступні покоління". Це ввійшло у мою дитячу свідомість. Став задумуватися — як так робити, щоб перемогти? І це був головний мотив добре вчитися. Бо знав: мусимо перемогти своїми знаннями, розумом.

Однак вас виключали з інститутів.

— У середині 1950-х років був страшенний конкурс до вузів. Підросло покоління дітей війни. Я так хотів учитися, що вступив одразу у два вузи. За це мене відрахували з обох. Тоді це вважали крамолою. Попрацював рік у Казахстані, повернувся і вступив уже без ускладнень.

Студентом із великими труднощами шукав заборонену літературу. Це було ризиковано. Люди боялися доносів і не відкривалися.

Я вихідними час від часу заходив на Личаківський цвинтар. Там зустрічав поважних пані ­похилого віку. Зав'язував із ними знайомства. Вони мене запрошували в гості й давали книжки. Іноді знаходив їх на горищах у старих людей.

Як ви потрапили в опалу до влади?

— Після погромів 1971–1972-х серед людей витали страх і заляканість. Я потихеньку збирав інформацію для самвидаву, щоб усі знали, хто заарештований, хто засуджений.

І от мені йшов 43-й рік. Відвів у садок доньку Соломію. Вийшов за браму. Аж тут двоє кремезних чоловіків підхопили мене під руки, посадили в авто.

До 1984-го я провів на 35-й зоні на Уралі. Там вітер за добу робив коло у 360 градусів. Від цього судини ходором ходили. Заснути можна лише в липні. Решта часу — через холод не спатимеш. Це виснажує, більше за голод.

Я просидів у карцері 306 діб. Як лікар за освітою, бачив — ті всі умови несумісні з життям. Хіба на короткий час випустять із карцеру віді­йти, і знову назад. Я то назвав феноменом павука. Спостерігав за його поведінкою: узимку тижнями сидить спокійно в кутку. Потім раптом починає бігати по стелі, пускає нитку посередині кімнати. Так день-два. Потім знову залягає в куток, нічого не їсть. Таким виглядало виживання в карцері.

Коли був під слідством, дружина потрапила в лікарню з серцем. Донька ще в школу не ходила, а син — у молодші класи. Як сьогодні пам'ятаю: сиджу в камері й думаю, чи можу пожертвувати своїми найвищими ідейними принципами заради порятунку дітей — написати покаяльну, когось видати? Цілу ніч не спав. Зрозумів, не можу на це піти. Помолився: хай їх Бог візьме під свій захист.

Дружина була готова до довгої розлуки?

— Ще коли ми зустрічалися, гуляли якось парком на Погулянці у Львові. Я сказав: "Якщо думаєш про щось серйозне, то зі мною буде важко. Можу і в тюрму загриміти за свої погляди — я є націоналіст і ненавиджу цю систему. Ти не боїшся?" — "Ні. Не боюся".

У мене за всю відсидку було лише одне побачення — у перший рік. Дітей не бачив сім років.

Попереджав дружину, що буде важко: "Галя, це зараз у нас багато знайомих і приятелів. Не дай Бог щось зі мною станеться — не всі з тобою вітатимуться". Так і сталося. Багато-хто переходив на другу сторону вулиці, щоб не зустрічатися й не кидати на себе тінь. Та дружина витримала всі життєві екзамени.

Любите приймати гостей?

— Наша хата ніколи не гуділа від гостей. То діти малі, то удень на роботі, вночі сидиш над самвидавом. Після тюрми — політика, постійні поїздки.

Тим паче, ви з соратниками творили нову історію.

— Інколи й кулаками. У Верховній Раді доводилося бійками зривати засідання, якщо була загроза протягнути якийсь страшний для України закон. Піднімав бучу, колотнечу, ламав мікрофон. Часом прямо заходили з друзями в кабінет голови Верховної Ради Івана Плюща: "Іване Степановичу, не смій виносити на голосування, бо не допустимо все-одно. Буде бійка, все поламаємо, запалимо Верховну Раду". Допомагало. Плющ не ображався на мене. Розумів, я приходив не за свої інтереси. Він — цікава людина. Як політик зростав, бо був щирий українець.

Найщасливішим почувався, коли ми ухвалили Декларацію про державний суверенітет. Увечері в ресторан готелю "Дніпро" прийшли майже всі депутати. Панувала ейфорія.

У першому скликанні було багато патріотів від "Народного руху", відомих письменників. Але вони — нуль у політиці. Одразу після Декларації про державний суверенітет ми почали кампанію про перевибори в парламент. Але, "Народний рух" і Чорновіл це зіпсували. Я говорив: "В'ячеславе, ну не виграєш ти на президентських виборах. Неможливо це зробити, коли чотири п'ятих у місцевих радах — червоні. Вони ж проводять вибори. Якщо набереш 49 відсотків голосів, то Кравчуку напишуть 51. Спершу потрібно змінити ситуацію в Раді та радах". Але Чорновіл був упертий.

Я ще на початку незалежності розумів, хто наш ворог, і що з ним буде довга боротьба не на життя, а на смерть. Вірю, вистоїть Україна, бо вона має перспективу розвитку. А Росія — перспективу деградації. Якщо більшість українців це зрозуміють — ми непереможні.

Чи може Росія піти на широкомасштабний воєнний конфлікт?

— Якщо зважиться, це буде кінець російської імперії. Перше кільце імперії відпало з розпадом Радянського Союзу.

У Москві сидять бандити, але не ідіоти. Вони розуміють, можна окупувати Україну аж до Чопа. Але тоді не 30 відсотків українців вважатимуть Росію ворогом, а 95 відсотків. Українське суспільство як ніколи стане консолідоване. Малороси з комплексом меншовартості перетворюватимуться в українців. Росії цього не треба.

Сприймаєте російську культуру?

— Треба розмежовувати її та політику. До російської культури ставлюся вибірково. Салтикова-Щедріна люблю. Але на дух не переношу Достоєвського. Це бандит. І в творах, і в переконаннях — шовініст, імперіаліст і ксенофоб. Справжня культура — Чехов. Але пощупайте його коріння — українське вилазить. Де в Росії який справді талант — виявляється татарин, українець або єврей.

Відмовлявся виходити з в'язниці

1990 року Степана Хмару позбавили депутатського імунітету та запроторили до Лук'янівського СІЗО.

— 7 листопада на Майдані виходить із підземки жінка з розбитою рукою, — каже Степан Ількович. — Запитую, що сталося. "Мене побив один негідник". Попросив показати. Заходимо в підземелля. Вона показує на бомжа в кепці, куртці. Поруч зібрався натовп із десятків два людей. Притиснули його до стінки, а він почав кричати: "Я коммунист, нас пять миллионов. Мы вам покажем. Я главный дворник Крещатика". Спеціально підбурював.

Натовп так розпалився, що тому чоловікові ґудзики обірвали на куртці. Ледь не прикінчили головою об стіну. Я закричав: "Не треба".

Коли йому розірвали куртку, у внутрішній кишені виявився пістолет і посвідчення полковника міліції. За кілька днів на засіданні Ради мене позбавили депутатського імунітету й завели на мене справу. Через три дні заарештували в приміщенні парламенту. Мовляв, підняв руку на міліціонера. Хоча життя йому врятував.

Степан Хмара пробув за ґратами дев'ять місяців. Інколи його випускали на короткий час без права покидати Київ.

— 24 серпня 1991-го був Акт проголошення незалежності, — продовжує Степан Ількович. — Наступного дня приходить у камеру черговий офіцер, командує забиратися за ворота. "А папір? Я що — втік? Що це за гра?" — почав я. Прийшов начальник тюрми: "Вас помилувала президія Верховної Ради". Та я відмовився виходити без документа. Тому мене взяли під руки, вдавали, що насильно виводять. А я зробив вигляд, що чиню опір. Так і випхали за ворота.

Зараз ви читаєте новину «"Іване Степановичу, буде бійка, все поламаємо, запалимо Верховну Раду"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі