— Ніколи не думала, що на старості почну займатися мистецтвом, — каже незряча киянка 57-річна Ірина Бородюк. Позаторік вона почала робити картини зі штучних квітів.
Ірина Миколаївна мешкає у двокімнатці на Куренівці. Одягнена у чорні штани і сірий плетений светр. Ходить, тримаючись за стіну. Час від час поправляє кучеряве волосся.
— 27 років хворію на цукровий діабет, — господиня заходить до вітальні. Сідає у крісло під стіною. — Зір утрачала поступово протягом двох років. У серпні 2006-го прокинулася сліпою. Лікарі сказали, що з цим доведеться змиритися. Я рік не виходила з квартири. А потім донька сказала: "Мамо, з депресією треба зав'язувати". Вивела мене на дитячий майданчик.
— Наступного дня сама пішла на вулицю. Почула, як на лаві розмовляють кілька жінок, і підсіла до них. Вони виявилися моїми сусідками. Я 25 років прожила в цьому будинку, а нікого із сусідів не знала. Тепер із ними збираємося щодня. Співаємо пісень, розказуємо анекдоти. Розрізняю їх за голосом. Поступово навчилася жити без очей. Сама прибираю в квартирі, перу, прасую і готую. Спочатку мене одягала донька. Розповідала про кожну деталь гардеробу. Тепер я знаю, що светр — блакитний, кофтина з пухнастого мохеру — жовта, а трикотажний піджак на трьох ґудзиках — сірий.
Посеред вітальні стоїть дерев'яний стіл. На ньому кришталева ваза зі штучними квітами, кілька коробок із нитками, голками, ґудзиками і стрічками. На стіні висять вісім картин. На них викладені букети зі штучних квітів. Інші лежать у картонних коробках. Їх майстриня повезе до столичного Музею гетьманства, де 1 березня має відкритися її виставка.
Ірина Миколаївна просить фотографувати її збоку, щоб не було видно ліве око з більмом.
— Одного дня якийсь голос усередині спитав: "Куди ти поділа талант, який я тобі дав?". Не могла зрозуміти, про що йдеться. Раптом подзвонила донька і сказала: "Мамо, я придумала. Тобі треба робити картини зі штучних квітів". Коли була зряча, торгувала букетами в підземних переходах. Працювала по 16-18 годин і не стомлювалася, бо робота подобалася. Наступного дня дочка привезла рамки, квіти і клей. До вечора сортували квіти за кольорами. Знаю, що в пакеті з ромашками лежать білі квіти, з маками — червоні, з хризантемами — жовті. Перша картина давалася важко. Користувалася клеєм "Момент". Доки приклеювала одну квітку, всі пальці злипалися. Довелося 2 години тримати руки під гарячою водою, щоб їх відмити.
П'є великими ковтками.
— Готую собі все сама. Навчилася варити супи й каші. От ніяк не можу навчитися смажити. Лопаткою перевертати важко, а руками не можу, бо дуже пече. Постійно обпікаю пальці, коли вмикаю плиту. Сірник швидко догорає. Хочу, щоб знайшовся спонсор, який купив би мені автоматичну плиту за 4 тисячі гривень. У мене таких грошей немає. 22 роки працювала на військовому заводі "Квант" техніком і диспетчером, а тепер отримую 800 гривень пенсії.
Свої картини Ірина Миколаївна продає від 100 грн.
— Не хочу, щоб залежувалися, тому віддаю майже за собівартістю. Недавно одна жінка замовила в мене картину на подарунок подрузі. Через кілька місяців після того прийшла і каже: "Ваші роботи приносять щастя. Моя подруга розлучена. Хотіла в монастир іти. А тепер заміж збирається".
Із чоловіком майстриня розійшлася 30 років тому.
— Якось прийшла додому з роботи, а шафа порожня. На столі побачила записку: "Вибач. Покохав іншу". З ним прожили п'ять років, познайомилися випадково. Тільки зайшла в автобус, як до мене причепилися контролери. Він мені віддав свій квиток, заплатив штраф. Потім запросив випити чаю. За місяць ми одружилися. Доньці було 4 роки, коли розлучилися. Чоловік дитиною не цікавився. У школі дочка казала: "Тата в мене немає".
2 
1
Коментарі