—?Если бы мне лет шесть назад сказали, что у меня будет столько детей, нагрубил бы, — каже 44-річний фермер Ігор Падалко. Зустрічає на автовокзалі в Красноармійську Донецької області. Малиновий шнурок на правому черевику розв'язався.
У Падалка восьмеро прийомних дітей, четверо — рідних. Має двох онуків. 10 грудня 2007-го його паралізувало. Півроку був лежачим, не рухався й не розмовляв.
—?Пішов у гараж. Як стояв так і звалився. Лікарі сказали: "Тут не медична причина", — розповідає за кермом білого мікроавтобуса "Мерседес-611". — Щоб показати мамі, що жарко, робив губами "пфух-пфух". Холодно — стукав зубами. Дивився по телевізору православні передачі. Мама ридала, а я молився. Коли почув голос "Уставай", трохи злякався. Спробував підвестися — виходить, зробив крок — іду.
Під'їжджаємо до одноповерхового цегляного будинку батьків Ігоря. Його родина мешкає тут тимчасово, доки фермер добудовує власний дім.
66-річна Магдалина Михайлівна та 40-річна кума Алла пораються на кухні. Господиня стоїть біля радянської газової плити "Електра". Поряд — пральна машина. Підлога заставлена бідонами й коробками.
2009-го першого всиновив Микиту. Йому зараз 12 років.
—?Жив тоді у батьків, був неодружений, — згадує Ігор Миколайович. — Через рік телефонують із Добропільського притулку: "У нас три сестри, братимете?". Тут же дзвінок з іншого притулку: "Є два брати". Що я вибиратиму? Забрав усіх.
На кухню прибігає найменша, 5-річна Руслана, тулиться до батька.
—?На сегодня борщ с говядиной, каша пшонная, салат из капусты, — каже Магдалина Михайлівна.
—?Ця кнопочка кожні 20 хвилин просила їсти, — прийомний батько бере дівчинку на руки. — Прочитав, що це називається синдромом блокадного Ленінграда. Діти руками хапали їжу, старші в молодших відбирали. Після притулку півроку не могли наїстися.
До кухонних дверей приклеєні скотчем малюнки. На одному криво виведено фломастерами: "СПСИБО ЗТО что ти нам спас жизнъ, мы щасливи. С дньом рождения".
Бабуся розливає по тарілках борщ із 20-літрової каструлі. Після обіду господар несе до машини виварки з їжею й 20-літрову — з борщем. В автобус застрибують 12-річні Аліса й Микита.
Біля кінотеатру "Мир" у центрі Красноармійська чекають із півсотні жебраків. Чоловік з опухлим обличчям у в'язаній шапці виносить із мікроавтобуса розкладні столи. Алла, кума Ігоря Миколайовича, накриває їх клейонкою, зав'язує фартух.
Микита несе тарілки. Аліса великим черпаком наливає борщ. Голодні стають у чергу. По двічі-тричі повертаються за добавкою.
—?Деякі соромляться тут їсти, а інші беруть про запас. Узимку, буває, більше ста чоловік приходить. Одна жінка говорить: "Чула, мільйонер Падалко відкриває притулок". Я аж закашлявся, — каже Ігор Миколайович.
Везе на свою ферму.
—?Це ви вже у моєму дворі — маю 25 гектарів, викупив колгосп, — фермер показує руїни колгоспної контори з порожніми вікнами. З неї хоче зробити садибу.
—?Тут буде сушарка, а тут — шість спалень. Хочу узяти ще 40 дітей.
На вулиці зустрічає кругловида жінка в зеленому пуховику. Ігор цілує її в щоку, скроню й ніс. Це його дружина — 38-річна Світлана. Пара має спільну доньку Поліну, якій 1,8 року. Старші діти Ігоря від першого шлюбу живуть окремо, мають сім'ї.
—?Це наша ма-а-ама, Світлана Михайлівна. Ко-ха-на, — протягує. — А ще доярка, праля, кухарка.
—?Я одночасно з дітьми у нього з'явилася, — сміється Світлана, обіймає чоловіка за талію. — Хоча були давно знайомі — колись на ринку стояли поруч.
—?Коли діти потрапили до нас, обличчя через два місяці змінилися, — говорить Ігор. — Привіз їхні фотографії в притулок. "Це наші?" — не впізнали. Ні, кажу, це вже мої. А фотки, де лисі й зацьковані, сховав.
—?Уранці прокинулися після притулку, а діти не знають, як користуватися унітазом, пальці в них замість туалетного паперу, — згадує дружина.
На фермі працює батько Падалка, старший син, робітники. Скільки має прибутку від бізнесу, не говорить. 2200 грн отримує родина на кожну прийомну дитину від держави. 16 тис. грн щомісяця витрачають на благодійність. Зводять притулок для самотніх людей похилого віку.
Серед ночі били по ногах палкою
—?Діти досі притулку бояться, — каже Ігор Падалко. — Як їдемо туди подарунки роздавати, пісні співаємо. Тільки в'їжджаємо на територію — мертва тиша, діти прилипли до сидінь. 9-річна Томочка тиждень на підвіконні просиділа, поки я збирав документи. Приїхав, а вона біжить назустріч: "Боялася, що ти забув", — на очах чоловіка з'являються сльози. — Коли забирав її і вів до машини, інші діти намагалися звернути на себе увагу. Кричали: "Тома, як справи? Ти куди?". Хотіли, щоб і їх забрали.
—?Нас змушували мити підлогу на трьох поверхах, протирати вікна. Якщо не встигала, будили вночі, били палкою чи лозиною по ногах, — розповідає прийомна донька Аліса. Її біологічні батьки пили. У 5 років почали посилати на вулицю заробляти гроші.
—?Коли розлучаємося, по 60 разів на день телефонують, — продовжує батько. — Томочка була в таборі, на третій день захворіла. Мені телефонують звідти: "Не розуміємо, чому вона чахне?". Прийшли до висновку, що сумує.
2 
1
Коментарі
1