Ельхан Нурієв, 43 роки, колишній член уряду Азербайджану, нині вигнанець. Ми зустрілися з ним випадково в селі Будераж, на Волині. Там святкували річницю створення антибільшовицького блоку. Ельхан схожий на гуцула — чорнявий, вусатий, з ямочкою на підборідді, розмовляє по-українськи.
Ми сиділи вдвох у мікроавтобусі, двері були відчинені. Народ розходився з сільського майдану, розносячи по домівках прапори. Пахло пожовклим листям і шашликами з кав"ярні.
— У "бєгах" я з 1992-го, коли за дорученням Ельчибея повіз листа В"ячеславу Чорноволу, — розказав він. — Повернутися не зміг. Юрій Ключковський (народний депутат. — "ГПУ") допоміг мені влаштуватися тут журналістом. Маю три вищі освіти, одна — "писательська". Познайомився зі Славою Стецько, тоді головою ОУН. Зустріч з нею так вразила мене, що тепер розмовляю тільки українською.
Ремонтую
пральні машини, праски й телевізори
— І не скажеш, що кавказець, — погодився я.
— 12 вересня 1995 року в центрі Львова на мене напали. Арештували, хотіли вислати. Заступилися депутати Степан Хмара і Михайло Ратушний. Мудрі люди порадили мені перейти на нелегальне становище.
Він озирнувся у відчинені двері мікроавтобуса.
Переховували Ельхана в старих криївках ОУН–УПА, які збереглися ще з 50-х. Жив у Галицькому районі, в Бурштині, в горах, по селах на Опіллі при Дністрі. На пораду депутата Романа Круцика змінював житло щодва місяці.
— Нахлібником не був, — знітився він, — сапав, косив, дрова рубав. Маю три спеціальності, одна з них — інженер-електронник. Ремонтую пральні машини, праски й телевізори. Люди тягнуть навіть стару техніку з горищ. Ваша гостинність іноді перевершує здоровий глузд. Гуцули самі не з"їдять, дітям не дадуть, а мені принесуть.
Ельхан помовчав і продовжив.
Господар дістав мисливську рушницю, спустив вовкодава і став за дровами
— У одному селі на мене хтось доніс. Мовляв, чи не бандит? Приїхав міліцейський патруль. Господар вийняв із сейфа мисливську рушницю, спустив вовкодава, а сам став за дровами. Міліціонерам сказав, що я — біженець з Кавказу.
— Так би й сказав, — відповіли вони й поїхали собі мотоциклом. Тоді якраз почалася перша війна у Чечні.
Ельхан зняв пальто, кинув на сидіння і залишився у костюмі. З товстою текою не розлучався.
— Мусульманин, я мусив ходити до церкви. Ставив свічку, але не хрестився. Люди все бачили, одначе дотримувалися конспіративності.
Задзвонив його мобільний. Він відійшов убік. Я подумав, що цей чоловік аж надто м"який, як для кавказця. Мабуть, нас привчили уявляти їх жорстокими.
— Сім"я залишилася в Баку, — продовжив Ельхан, повернувшись до мікроавтобуса. — Ніж до горла дитині приставляли, аби жінка сказала, де я. Рідні провідували мене в Україні, а донька теж вивчила українську мову.
2 
1
Коментарі