"Головувала в журі конкурсу читців імені Шевченка, — виходить із Будинку письменників актриса Галина Яблонська, 82 роки. — Голодна, день на бутербродах, давайте зайдемо в буфет театру Франка".
— Здрастуйте, Галина Гілярівна, — вітається гардеробниця, бере в неї капелюшок і золотистий шарф. У буфеті для акторів голосно розмовляють кілька чоловіків. На дошці крейдою записане меню: суп із фрикадельками — 6 грн, рис із овочами — 6 грн, відбивна — 10 грн, котлета — 9.
Яблонська бере собі суп і рис, ламає шматочки хліба в тарілку.
— На той рік буде 60 років, як служу в театрі Франка. Я найстарша акторка тут. Доти грала в пересувних театрах. Моя мама теж актриса, тому я вийшла на сцену в 6 років. Гонорар — 50 карбованців — за роль у виставі "Хатина дядечка Тома" віддала іспанським дітям. Там саме війна була.
Яблонська — це прізвище вітчима.
— Воно мене переслідує все життя, — у неї ледь підфарбоване обличчя, на руках срібні персні з напівкоштовним каменями. — Коли я прийшла в театр, художниця Тетяна Яблонська вже була лауреатом Сталінської премії. У Києві я жила в готелі, винаймала куток у підвальчику. Мені кажуть: "Ну що ж ти? Зіграла стільки ролей — а мене називали другою Заньковецькою — і не маєш де жити? Іди на прийом до Давидова". Він був головою міськвиконкому. Приходжу. Там такий довгий кабінет, стіл колосальний і Давидов сидить, як павук: "Что вам надо? Как ваша фамилия? Так это вы Яблонская?" Побачив, що я не та Яблонська, але не виганяти ж — і поставив мене на чергу.
Там такий довгий кабінет, стіл колосальний і Давидов сидить, як павук: "Что вам надо?"
Молода брюнетка в чорному відскакує від стійки. Буфетниця ненароком розлила склянку чаю.
— Ця актриса, — шепоче Яблонська, — гратиме сьогодні головну роль у виставі "Едіт Піаф".
Шукає в сумочці свої фотографії, де вона знята у різних ролях.
— Моя перша тут роль — Галя з "Назара Стодолі". Коли репетирували, я подавалася вперед, витягувала шию. Режисер Амвросій Бучма казав: "Я тобі до коси гирю підвішу, будеш ходити прямо, як повинна ходити козачка". А в мене гарна коса була.
Згадує, що театр переживав тяжкі часи на початку 1950-х.
— У нас режисером був Гнат Юра, коли це з Харкова перевели Мар"яна Крушельницького. Як послідовник Курбаса, він там ставив українські вистави, і чиновники почали під нього копати. Вирішили з Харкова перекинути до Києва. Треба було вибрати між Юрою і Крушельницьким, а я не могла. Гнат Петрович брав мене на роботу, а Мар"ян Михайлович хвалив перед студентами. Через свою нерішучість зіпсувала стосунки з обома. Крушельницький грав короля Ліра, і якось під час вистави на сцені пробігла кішка. У залі почали сміятися. Він вирішив, що кішку хтось випустив навмисне. Через стреси та інтриги обидва режисери померли раніше.
Коли 1970-го готувалися святкувати 50-річчя театру, прийшов новий головний режисер. Не буду його називати (має на увазі Сергія Сміяна. — "ГПУ"). — Цілу групу акторів було подано до нагородження. Я ішла на народну. Мені всі дзвонять, вітають. І тут замість звання я отримую почесну грамоту президії Верховної ради. Потім мені розповідали люди з міністерства, як до них прийшов новий режисер. Хотів, щоб його дружині дали звання. Казав: Яблонська — молода, вона ще отримає. Мені хотілося піти зі світу.
Заходить невисокий актор у смугастому піджаку, штиблетах і котелку. Голосно бажає усім смачного.
— Хтось мені дав почитати "Живу етику" Миколи Реріха, я захопилася, — продовжує актриса. — Зрозуміла, що не тільки й світу у вікні, що театр. Почала працювати на радіо, телебаченні. Вела ювілеї Загребельного, Гончара, Олійника. Ожила. А звання народної артистки отримала 1982-го за режисера Сергія Данченка.
Яблонська мешкає із родиною сина Олександра, 45 років.
— Онучку Славку — рік. Ще маю 47-річну доньку Олену. Її син, мій онучок — ровесник Чорнобиля. Із першим чоловіком я прожила недовго. Микола був теж актором. Молодим потрапив у богему, в периферійному театрі йому це прощали. А як перевели нас у Франка, тут інші мірила. Він змушений був піти. Ми розлучалися на лавочці біля театру. Казав: "Галю, у нас усе ще буде добре. Ми будемо разом". Потім одружився з актрисою. Якщо поставити нас поруч, то скажете, що ми сестри. Із другим, Анатолієм, познайомилася, коли летіла відпочивати у Хосту, він був штурманом на літаку. Екіпаж запросив нас із подругою до кабіни подивитися. Розговорилися. Толя зауважує, що хотів би в філармонію сходити, так квитків не дістати.
— Я, — відповідаю, — можу дістати.
— Ну тогда шуруйте в отношении билетов.
Я від цього "шуруйте" мало не зомліла.
Чоловіка Галина Гілярівна поховала три роки тому.
Коментарі
2