— Війна у Криму триває третій тиждень. За цей час через вишколи можна було б прогнати тисячі людей. Наші військкомати не здатні до швидкої мобілізації, бо роками тільки те й робили, що брали хабарі. Записали добровольців і сказали: чекайте, ми подзвонимо. У такій ситуації чекати не можна, — каже київський бізнесмен 45-річний Владислав Кириченко. Він — провідник Української резервної армії.
Про створення УРА оголосили 12 березня. До її лав записалися кілька сотень добровольців. Про точну кількість не говорять. Тренуються в селі Капітанівка Києво-Святошинського району на території Товариства сприяння обороні України. Організації належить лише третина ділянки. Решту приватизували і відкрили стрільбище "Снайпер".
— Якщо уряд і далі злочинно вагатиметься, почнемо виконувати свій прямий конституційний обов'язок — самостійно опиратимемося агресору, — із Владиславом розмовляємо на території ТСОУ неподалік тиру. Його куртка розстебнута, на червоній футболці видно портрет Че Гевари. — Вміння стріляти — не головне, це лише 10 відсотків військових вправ. Людина має бути дисциплінованою, знати, що таке карність і підпорядкування. Записуються на вишколи та у волонтери люди від 20 до 67 років. Більшість пройшли самооборону Майдану, є кілька сотників. Військовий досвід мають переважно чоловіки після 40 років, з молодших в армії майже ніхто не був.
Діємо окремо від самооборони та "Правого сектора". У нас є відмінності в поглядах. Після заяви Дмитра Яроша, що треба підірвати газопровід, мені почали дзвонити друзі з Москви. Казали: "Ви там ох…? Ну, виграєте війну, ми заберемося з Криму. А що ви робитимете зі зруйнованим газопроводом та зупиненими на роки заводами?".
Владислав помічає пакет, що несе вітер. Хоче його наздогнати. Простягає руку, аби схопити, та пакет різко піднімається вгору.
— Підстрибуй, — голосно сміється чоловік, який загрібає листя біля тиру.
Владислав ловить пакет і загортає його в купу сміття.
— Більшість добровольців мають роботу, живуть у містах. Селяни в черзі на війну не стоятимуть, як не стояли в черзі на Майдан. У селі Хмелева на Тернопільщині маємо агропроект із партнерами. З місцевих на революцію ніхто не приїхав, крім директора агрофірми. Зараз наберу, спитаю, чи багато у військомат людей від них поїхало.
Дістає з кишені чорний телефон "Нокіа".
— Любчику, привіт! Скажи, хтось із наших хмелівських на війну записався?
— Ніхто, — каже по закінченню розмови.
На території ТСО три приміщення — тир, кухня і готель. П'ять чоловіків згрібають листя, складають на купи. Ще двоє виносять із кухні потрощену шафу.
— Три дні тому тут був погром і гори сміття, — продовжує Владислав. — Вже навели порядок у готелі. Відновили електрику в кількох кімнатах, провели водогін на кухню. Незабаром тут зможуть розміститися 200–300 людей.
Біля тиру на чужі голоси починає гавкати німецька вівчарка. Стоїть на прив'язі біля дерев'яної будки. За півхвилини влягається під сонцем.
— Українська армія 20 років розвалювалася і розкрадалася. Швидко підготувати людей можна хіба до народної війни. Вона стане випробуванням, що все розставить на свої місця. Стане зрозуміло, яка країна нам потрібна і яку частину ми можемо втримати.
Я — донецький у п'ятому поколінні. Якщо Донецьк заберуть, буде неприємно. Але, може, тоді ми врешті-решт матимемо нормальну країну, боєздатну армію і хоча б один справжній університет. Чому в Донецьку 10 тисяч людей не вийшли на вулицю і не наваляли тій тисячі гопників? Мабуть, донеччани не так сильно хочуть жити в Україні та ризикувати за це життям, як кияни та галичани. Навпаки, вони нашу бронетехніку блокують, квилять про те, що росіяни — брати.
Заходимо до приміщення, у якому буде кухня. Підлога покрита шаром пилу, комунікації відрізані. Двоє чоловіків миють металевий стіл. У кутку стоїть газовий балон і плитка на дві конфорки.
— Я — вчитель фізики, — розповідає 44-річний Павло Білоус із Кам'янця-Подільського. — Останні 22 роки працюю вихователем у пластунських таборах. Не раз бував в екстремальних ситуаціях. Умію готувати не лише на газовій плиті, а й на відкритому вогні.
Павло із Владиславом беруть відра, йдуть по воду. Набирають її у криниці за кількадесят метрів від бази.
— Слава Україні! — дорогою назад Владислав вітається до червонощокої жінки. — Це наш медик.
— Хоть и плохо, но на оного похожа, — Оксана поправляє камуфляжну безрукавку. Вона у таких же штанях і футболці, на ногах — чорні військові черевики.
— Останні три місяці працювала в госпіталях на Майдані та Громадському шпиталі УРА на Бєлінського. Кажуть, загиблих сотня, а насправді їх цілий батальйон набереться. Якщо почнеться війна, медики білий прапор не викинуть, краще підуть у криївки. Та поки ми не піднімемо червоно-чорний, нам не бачити жовто-блакитного.
— Хлопці, а хто ви такі і шо тут робите? — до Владислава підходять троє чоловіків. — Ми із самооборони, 11 сотня, приїхали на "Снайпер" постріляти. Власник попросив дізнатися, що тут відбувається.
Владислав пояснює про навчання Української резервної армії, витягує з кишені членський квиток ТСО.
— Документи на приміщення у вас є? Ми зраз привеземо сюди міліцію і журналістів. Ви готові все це на камеру повторити? — запитує гладкий гість в окулярах.
Владислав іде з чоловіками на стрільбище. За кілька хвилин повертається.
— Усе владналося. У власника комерційного стрільбища та голови ТСО господарчий конфлікт, так він постійно до нас людей підсилає. Боїться, що ми — банда, яка мітить на його територію.
У тирі чоловік у камуфляжі лягає на застелену покривалом підлогу. Стріляє з мисливського карабіна. Із п'яти пострілів чотири влучають у ціль.
— Серед записаних до УРА кожен десятий — зі своєю легальною зброєю, — продовжує Владислав. — Її використовуємо для стрільб. ТСО майже 10 років, як передало весь учбовий арсенал зброї до Міноборони. Стрілкової в Україні на складах — мільйони одиниць. Можна озброїти будь-яку народну армію.
Із Владиславом вітається чоловік років 30. До УРА записався день тому.
— У Національну гвардію не піду, бо не хочу підпорядковуватися ментам, які вчора стріляли в нас, — каже новобранець. — І бути два тижні на зборах не можу, бо маю роботу фіндиректора в корпорації. Хочу вишколюватися по вихідних. Ніколи зброї до рук не брав. Якби не війна, навіть про таке не думав би. Сьогодні стрілятиму вперше. Маю двох доньок. Хочу, щоб жили в мирній країні.
— Рубежи тут? — біля тиру зупиняється біла "Мазда". Крізь опущене скло визирає хлопець із зализаним волоссям. Поруч сидить дівчина, має силіконові губи.
— Пострілушки з дєвкамі там, — Владислав показує на комерційне стрільбище, де стріляють із власної зброї. Платять 40 грн/год. — Ми тут готуємося до війни, а там мажори довжиною та ціною дул міряються. Навряд чи вони підуть воювати.
Лейтенантів готували за три місяці
— Наша армія неукомплектована, — каже провідник Української резервної армії Владислав Кириченко. — Зробити з неї військо на рівні російського — щось із сфери фантастики. Снаряди і патрони не врятують. Маємо показати готовність до масового джихаду, що демонстрували афганці, чеченці й сирійці. Щоб не дати ворогу закріпитися на нашій території, достатньо кілька десятків тисяч бійців, готових стріляти та вмирати за Батьківщину. Не думаю, що Путін готовий платити за "мать городов руських" ціну більшу, ніж за Грозний.
За кілька тижнів Міністерство оборони може підготувати тисячі потенційних партизан. У радянській армії 1941 року молодших лейтенантів на війну готували за три місяці, за два-чотири тижні — бійця.
2 
1
Коментарі
27