Волонтерка Катерина Яресько чекає на станції метро Пушкінська в Харкові. Вона блондинка, низького зросту, в білій короткій куртці та чорних штанях. Волонтерить із квітня, відколи на кордон із Росією перекинули українську армію.
— Знакомые поехали туда и увидели, что пацанов перевели без одежды, спальников. Некоторые на снегу спали. Мы вначале помогали продуктами, теплыми вещами, потом ремонтировали технику, — розповідає Катерина дорогою до місцевої кав'ярні. У закладі порожньо, грає музика. Жінка замовляє каву з кардамоном.
— У липні я потрапила на блокпост під Слов'янськом, подружилася з батальйоном Нацгвардії імені Кульчицького. Почала допомагати їм. Та в мене ж особливих ресурсів немає, я викладач соціальної педагогіки. Написала про цей блокпост у "Фейсбук". Хтось запропонував допомогу, так і пішло. Тепер можу дістати будь-що. Ось недавно купила для батальйону "Правого сектора" гвинтівку за кілька тисяч доларів.
Катерина їздила в Дебальцеве, допомогла вибратися з окупованої території 40 біженцям.
— Дзвонить мені приятель-військовий із Дебальцевого. Каже, щоб і не думала сюди їхати. Відповіла, що не збиралася. А наступного дня мене просять вивезти звідти людей. Не могла відмовити. І послати когось іншого — теж не могла.
У селищі Миронівське біля Дебальцевого постійна канонада, обстріли. Люди сидять у підвалах. Виходять звідти безумні, одурманені. Кидаються на вояків, кричать, що українська армія їх бомбить. Наші вже не зважають, звикли.
Вийшла з підвалу бабка, з нею три сестри, від 12 до 16 років. Батьки з Дебальцевого відправили сюди, бо тут було спокійніше. Стара волає, що для виїзду потрібні гроші. Я пояснюю — безоплатно веземо. Вона нікого не слухає. Дівчатам соромно за неї. Так вони там і залишилися.
Дехто з тих, хто лишився, цікавилися, якою дорогою їхатимемо. Вони потім здають координати бойовикам. Ми вже були на Харківщині, коли люди розказали — мовляв, розстріляли нас. Небезпечно було кілометрів 50, де дорога прострілюється. А за Артемівськом безпечно.
Катерина по мобільному домовляється про зустріч із місцевим телебаченням. Згадує, як приїхала до Слов'янська через п'ять днів після втечі з міста терористів.
— Мала повний рюкзак українських прапорів. Підходить до мене чоловік. Трудяга, шорти затерті. Просить прапорець. До грудей його так притиснув і каже: "Эти твари сорвали мой". І зі сльозами пішов.
У центрі — будівля міліції. Поблизу стоять менти, недавні сепаратисти. Місцевий каже: "Наши менты даже глаз не поднимают, гады. А знаете, что за горотделом прапор ДНР висит? Он приспущен, но есть". Дивлюся — точно. Підходжу: терміново знімайте, вішайте мій. Прийду — перевірю. Розповіла про це начальнику штабу, заступнику мера. Повертаюся до відділку. Менти бачать мене здалеку, біжать відчитуватися: "Там нельзя подступиться, крыша заминирована". Врешті знайшли вони десантника, який виліз на дах, зняв прапор ДНР і повісив український.
3 
1
Коментарі