Киянина Андрія Ніколаєнка, 51 рік, називають "нацболом" — від слів "націонал-більшовик". Щодня його можна зустріти в київському кафе "Сузір"я", на розі Пушкінської та Прорізної. У кав"ярні Ніколаєнко лає "демократів". Ними він вважає майже всіх — від президента до завсідників кав"ярні.
— Этот человек выступал против советской власти. И вот результат, — тиче пальцем у якогось потертого громадянина. — Отец был прокурором, а он бомж.
Учора грав у футбол. Три голи забив. Ох, кріпотура, — кривиться, сідаючи за столик. — Тусую в цьому кафе з 2000-го. Дай, думаю, зайду на Пушкінську. Дивлюся, сидять поет Герасим"юк, художник Гарбуз. А я гадав, вони вимерли під час інфляційних процесів... Та й кава тут недорога.
Каже, раніше "тусував" під майданом Незалежності — у "трубі". А до цього — біля стадіону "Динамо". Там збиралися футбольні фанати.
— Приходив знаменитий Парамон. Зараз він талісман київського "Динамо", а тоді нам за портвейном бігав.
Згадує матч 1975-го на Суперкубок Європи із мюнхенською "Баварією".
— "Баварія" прилетіла ввечері до Києва і вийшла на тренування. Чоловік 100 фанатів рвонули на поле, хотіли привітати німців. Дехто встиг поляскати по плечу самого Беккенбауера. Потім міліція нас акуратно витіснила з поля.
Після тренування додому не поїхали. Біля стадіону був будинок. У дворі палили багаття, спали в парадних. Тоді наші виграли — 2:0. На радощах натовп зняв трамвай з рейок біля Палацу спорту.
А хто ти за фахом?
— Учитель географії й біології. Кільканадцять років працював у київській школі N 224. Навпомацки там можу пройти. Створив музей Ватутіна. Але 1994-го кинув усе й поїхав до Польщі. Працював у будівельній фірмі "Локата". А 1990-го став депутатом Дніпровської райради. Видали мені 12 листівок. Я ними обклеїв парадне. І виграв. Бо мене знали школярі, їхні батьки.
Під час путчу 1991-го Андрій Ніколаєнко опечатав Дніпровський райком КПУ.
Кум зараз у фермера працює
— 19 серпня я з бодуна, — згадує. — Увімкнув телевізор: танки по Москві їздять. Пішов до райради. А мені кажуть: "Ну, Андрію, будемо тобі передачі носити". За пару днів я, "зелений" Олексій Приймак і рухівець Федір Терещенко, який зараз на Майдані торгує символікою, пішли в райком. Там нікого не було. Лише ОМОН і міліція, які мовчки спостерігали. Ми всі кабінети опечатали. Клеїли папірці й ставили депутатські підписи. А назавтра комуністи пред"явили претензії: там у нас вєщі...
Андрій погладжує сивий йоршик на голові. Каже, після подій 93-го року, коли в Москві танки розстріляли парламент, зацікавився ліворадикальними ідеями.
— Знайомі після цього заявили, що мене треба лікувати. Кум Леонід Борковський давав любі гроші, аби я одужав.
"Нацбол" нервово крутить у руках віяло з телефонних карток:
— Це ще питання, хто з нас хворий. Кум зараз у фермера працює... докотився.
А чому тебе називають "нацболом"?
— Бо з 2003-го маю партквиток націонал-більшовицької партії Росії. Відколи посадили Едуарда Лимонова, письменника й лідера партії, — уточнює. — У Києві є наш маленький осередок. Коли в Естонії почали пресувати ветеранів НКВД, ми вийшли з пікетом під посольство. Кричали в мегафони, топтали шпроти.
Чув, ти щотижня пишеш Лимонову.
— Раніше писав раз на тиждень, а зараз — раз на місяць. Завжди дописую, що відповідати моїй скромній персоні не треба. Але чотири листи від нього отримав. Два з печаттю СІЗО Саратовського централу, де Лимон тоді сидів.
Як дружина реагує на твої уподобання?
— Людмила нормальна людина. Хата в пристойному стані. Боргів по тарифах нема. Що їй? Працює в ЗАГСі. Син Костя гандболіст, замдиректора спортклубу "Переможець". Дружина підколює мене, мовляв, "нацболи" — молодіжний рух. А ти старий. Але фото Лімона в серванті дозволила тримати.
Дехто називає тебе агентом спецслужб.
— Агентом СБУ бути не хочу, — посміхається "нацбол". — Там суцільна комерція. А от агентом КДБ — із задоволенням. Жалко, що не встиг. Стукачем був би. Захищав би радянську владу. Я, дурак, жодного доносу не написав.
На Ніколаєнку дорога чорна шкірянка, кепка-"жириновка", модні туфлі. Іноді він перевдягається двічі на день.
Одягнутий ти не по-пролетарськи.
— А що — в кирзових чоботях ходити й у тілогрійці? — відсьорбує Андрій кави. — Пити я кинув 11 років тому. Один гарний лікар допоміг. Маю бізнес, постачаю різні прибамбаси для ресторанів — фольгу, трубки до гриля, приправи.
Хтось із тутешніх завсідників подобається?
— Поет Роман Скиба. Хороший пацан. У нього є вірш: "співають, набравши в рота води". Це, мабуть, про наших демократів. Кріпотура, — знову стогне "нацбол".
Каже, що має 1-й дорослий розряд з футболу. Колись грав за другий склад київського "Локомотива".
— Можу ще в букмекерській конторі зіграти. За компанію з другом Філіпом, професійним безробітним. До кафе він перестав ходити. На знак протесту, коли тут на 50 копійок подорожчала кава. А за хату не плате з 1991-го. Старий міський партизан.
Андрій киває знайомому.
— Це двоюрідний брат дисидента Валерія Марченка, — пояснює, потираючи чисто виголене підборіддя. Одягає "жириновку" й виходить надвір.
1955, 21 липня — народився у столичній родині вчителів
1972 — закінчив СШ N146 м. Києва
1979 — закінчив Київський педінститут
1979–1994 — учитель географії у СШ N224
1981 — одружився з працівницею РАГСу Людмилою
1982 — народився син Костя
1990–1994 — депутат Дніпровської райради
1991, 24 серпня — опечатав Дніпровський райком партії в Києві
2003 — член націонал-більшовицької партії Росії (Лимонова)
2004 — зайнявся ресторанним бізнесом
3 
1
Коментарі