"Та біда його знає!" — каже 101-річний Олексій Карпович, коли питають, що в нього болить. Три роки тому в нього вперше у житті заболіли ноги — не міг навіть устати з ліжка. Родичі викликали священика.
— Що ксьондзові казав? — перепитує старий (має таку звичку, хоча непогано чує). — Про гріхи казав: що жулік був, у тюрмі сидів. Але то сповідь була — не можна розказувати.
Олексій Карпович живе у селі Скірче Горохівського району на Волині. Вікна в його невеличкій хатині помальовані насиньо. На подвір"ї розпустила гілля старезна груша.
Господарі виходять із хати. 89-річна баба Ніна спирається на покручений ціпок. Вона в сірому зношеному платті. Дід Олексій у старому темному костюмі й картузі. Від нього пахне "Тройним" одеколоном.
У хатині прохолодно. На стінах і підлозі — кольорові килими. Фіранки на вікнах засунуті від сонця. Під рушником — мальована на склі ікона. Пожовклі сімейні фотографії прикріплені до стіни кнопками.
— Отутво сідайте, — примовляє баба Ніна, застеляючи лавку мішковиною.
На столі стоїть кришталева ваза зі штучними рожевими квітками. Дід Олексій шурує по столу рукавом.
— Я вже витирала, — зупиняє його дружина.
— Всьо життя мене вчить, — сердиться той.
Господиня приносить копчену ковбасу, домашній хліб і пляшку "казьонки". У кухні набирає з півлітрового слоїка червоного хрону:
— Абисте не казали потім: "Ні хріна на столі не було".
Пан Олексій розповідає про себе.
— Я колись був парубок на все село. Жулік страшний! Нікого не слухав, матері не боявся. Їздив фірою з хлопцями на крадіж. Поки вони збожжа на віз носили, стояв на сторожі. І на косовицю наймався — по три-чотири злотих платили. За ті гроші хліб купував, трохи одяганки. За Польщі два злотих — то фест гроші були. Такі ладні штани за них купив!
— Дівчата, певно, за вами заглядали? — питаю.
— Якась дівка любила, якась не дуже, — сміється. — Вони мене поважали, доки в тюрму за крадіж не попав. Потому дівок як відрубало.
Вредний був, але ніколи не обіжав
Поглядаючи скоса на дружину, розповідає про перше кохання — Ганьку. Каже, що після заручин вона йому зрадила.
— Уже завдаток музикантам дав, два злотих за сповідь у церкві заплатив, купив костюм, хустку... Ех, — махнув рукою, — потім просила, щоб простив. А я їй: "Хай тебе грім поб"є!". Та то всьо минулося. Маю тепер свою Ніну. Взяв її вже старшою дівкою — довго від мене втікала.
Жінка доносить до столу миску з квашеними огірками. Господар присуває їх до себе.
— Ми вже 64 роки в шлюбі, — полою плаття витирає виделку й дає чоловікові. — Перше думала, чи віддаватися за Олексія. Але ні разу не пошкодувала. Вредний був, але ніколи не обіжав — тільки поляків умів товкти.
— Було таке, — зізнається дід. — Вони нас хамами нащо обзивали? Раз поспорив з ними на 20 злотих, що ніхто мене не втримає за чуприну. Один поляк тримав, а я крутнувся — мало чубом пальці йому не порізав. Файне мав колись волосся, — чухає лисину.
Хвалиться, як колись голова колгоспу із краденим збіжжям його додому відпустив:
— Каже до мене: "Як занесеш усе те додому — вважай, твоє!". Ішов ззаду, пильнував. Так я чесно вкрав 110 кілограмів зерна. До 90 років носив кубинці (великі мішки. — "ГПУ") по 100 кільо.
Із сусідньої кімнати приносить свою армійську фотографію, орден Вітчизняної війни II ступеня і медаль "За мужність". Каже, що це — залишки. Грамоти син Мишко та донька Євгенія ще дітьми порозтягували.
— Діти пороз"їздилися, — зітхає баба Ніна. — Мишко в Луцьку живе, Женька — в Ковелі. Буваємо в них на яке свято. Останній раз на іменинах Мишки старий іще танцював. Ніколи не хворів, а три роки тому мало не вмер. Ксьондз добре висповідав... А він раз — і вижив!
— Лікарі давали місяць, — задоволено каже дід. — А я досі живий і горілку п"ю! Їм сало, бульбу, хліб. Сам не думав, що доживу до ста літ. Усі товариші давно повмирали, вже зогнили.
З господарства у Карповичів лишилися лише собака, кіт, три курки та дві качки. Корову продали тоді, як у діда ноги заболіли, — нікому було біля неї ходити.
— Дрова ще сам рубаю, а от бурячанку гнати перестав, — зізнається. — Але державна тоже добре йде, правда?
Дід перехиляє чарку, занюхує рукавом, а тоді закушує хроном.
1905 — Олексій Карпович народився на хуторі поблизу села Скірче Горохівського району на Волині
1916 — сім"я перебралася з хутора в село; Олексій був найсильнішим хлопцем на кутку
1922 — за крадіжки потрапив у тюрму, сидів у Луцьку
1941 — забрали на фронт
1942 — одружився з 25-річною Ніною
1946 — народився син Михайло
1951 — з"явилася на світ донька Євгенія
2003 — священик висповідав діда перед смертю
2 
1
Коментарі