Через 36 років після розлучення чоловік і жінка знову живуть разом

 

"Минуло 36 років, а ми й досі не зрозуміли, навіщо тоді розлучилися. Причин не було", — каже 61-річний Анатолій Вербило.  Наталія, 58 років, поправляє йому комірець сорочки.

Вони розлучилися 1972-го, за рік після одруження. Через 36 років зійшлися знову. Живуть у селі Спаському Сосницького району на Чернігівщині.

Анатолій Вербило родом із селища Макошине Менського району, Наталія Хандога — зі Спаського. Познайомилися студентами: він — Ніжинського технікуму механізації, вона — Чернігівського медучилища.

— Друг Костя мав дівчину Катю в Чернігові, — згадує Анатолій Федорович. — Якось я поїхав із ним, Катя привела з собою подругу — це була Наташа. Вона мені зразу запала в душу. Ну прямо, як ото кажуть, — любов із першого погляду. Почали зустрічатися.

Через півроку Анатолій запропонував Наталії побратися:

— 7 листопада 1971 року зіграли гучне весілля. Гуляли всім селом. А потім роз"їхались: я — в Ніжин довчатися, Наталія — в Чернігів. Отримали дипломи. Мене направили працювати в рідне Макошине, Наташу — в Спаське. Згодом я поїхав на роботу у Вільне Коропського району, а вона влаштувалася у Сосниці в пологове відділення. Я приїжджав до неї постійно. І було б усе добре, та злі люди нас розлучили. Усе через плітки, — чоловік знімає окуляри і втирає сльози.

Що трапилося тоді — не хоче говорити. У грудні 1972-го розлучилися.

7 листопада 1971 року зіграли гучне весілля. Гуляли всім селом. А потім роз"їхалися

— Я переживав дуже, вирішив поїхати. Знайомі підшукали роботу в Чернігові. Стою біля автобуса в Сосниці, курю. Підходить приятель, каже: давай допоможу тобі влаштувати особисте життя. Забрав мене з автобуса і повів до однієї жінки знайомитися. У неї 5-річна донька. Одружилися, народився спільний син Віталій. Через два роки переїхали із Сосниці до Кагарлика Київської області. Але Наталія не виходила з голови. Коли десь чув тільки ім"я, то мене аж трусило. Думав, мине з часом, терпів. Але ці 36 років прожив із думкою про мою Наташу.

— Коли його дружина народила сина у нашому пологовому, то я потай брала ту дитину на руки, цілувала її. Вона була для мене як рідна: це ж мого Толі син! Коли я зрозуміла, що заховатися від почуттів неможливо, вирішила виїхати із Сосниці, — згадує Наталія Іванівна. — Пішла до військкомату й написала заяву. Так потрапила на службу фельдшером батальйону в Німеччину на три роки. Звідти переїхала до Чернігова на роботу в госпіталі. Потім був Казахстан, де працювала фельдшером в автопарку. Там познайомилася із майбутнім чоловіком Віктором. У нас народився Володя. Коли синові виповнилося 3 роки, шлюб розпався. Ми з малим приїхали жити у Спаське.

Наталія залишила сина на батьків і поїхала на заробітки до Польщі, згодом — до Греції. Працювала і в Москві. З 2006-го живе в Спаському. Зараз на пенсії.

— Увесь цей час я чекала Анатолія. І мої батьки ждали, вони його дуже любили. Я їм сказала: Толя приїде, і ми все одно доживатимемо віку вдвох! Батько усе перепитував: "Ну де ж той Толя забарився?" Помер, бідний, так і не дочекавшись.

— Узимку цього року був у Києві у свого сина. Він допоміг мені в Інтернеті знайти телефонний довідник. У ньому ми вирахували номер телефону колишнього тестя в Спаському — батька Наташиного. Я набрав номер. Хотів розпитати, як Наташина доля склалася. Лізти в її сім"ю не планував. Але трубку взяла вона.

Мої батьки його любили

— Хто це? — питає.

— Толік Вербило, — я почув, як трубка впала на стіл, почувся жіночий плач. Потім ми таки поговорили.

31 січня Наталія Іванівна була в Києві у справах. Зустрілася з Анатолієм Федоровичем.

— Посиділи в кафе і роз"їхалися. Коли Наташа була вже в Чернігові, я подзвонив і сказав, що їду за нею. Там сіли в маршрутку, обнялись і удвох поїхали в Спаське. Я погостював і повернувся додому з головою, повною серйозних думок. Зрозумів, що понад усе на світі хочу бути з цією жінкою. Поговорив із родиною. Восьмого квітня, у день народження Наташі, поїхав до неї у Спаське. У Кагарлик більше не повернувся.

Зараз вони живуть разом. Чоловік не розлучений.

— Усе життя чекати одне одного — це дуже важко. Якби все можна було повернути назад! Ми мріяли мати спільну дитину. Хоча жили окремо, але подумки постійно були вдвох, — Анатолій Федорович обіймає Наталію Іванівну.

На його руці татуювання "Наташа".

×