"Абетку почали вчити, коли йому рік виповнився"

— У нашого Юри вільного часу немає. Раніше дванадцяти ночі він ніколи спати не лягає. Дуже часто засиджується за комп'ютером до третьої, — каже киянка 63-річна Лідія Тітова.

Її син Юрій, 34 роки, з дитинства хворіє на церебральний параліч. Він видав дев'ять поетичних збірок. Вірші набирає на комп'ютері носом.

Квартира Тітових на третьому поверсі старої 9-поверхівки на вул. Автозаводській. Юрій виїжджає з вітальні в інвалідному візку. Він у спортивних штанях і світлому реглані.

— Юра отримав травму під час пологів, — Лідія Петрівна застеляє стілець у вітальні кухонним квітчастим рушником. З кухні приносить чашки і чайник з окропом. Пригощає розчинною кавою. — В лікарні Охматдит мені казали: "До 3 років ваш син вирівняється". Але цього не сталося. Я не здалася. Абетку почали вчити, коли йому рік виповнився. Мені тоді здавалося, що він літери завжди знав — з першого разу всі запам'ятовував. У 4 роки вже сам читав книжки. Я лише перегортала сторінки.

Юрій — друга дитина в родині. Його старший на 10 років брат Микола народився здоровий. Зараз живе окремо, одружений, має сина.

21 січня у кутку вітальні Тітових стоїть ялинка. На ній світяться вогники. Полиці шафи закладені книжками. Тут є зібрання творів Олександра Дюма, Миколи Гоголя та Віктора Некрасова. Поряд на купу складені українські орфографічні й тлумачні словники.

— Тепер Юра сам сторінки перегортає своїми скрученими пальчиками. А як треба знайти в словнику якесь слово, то вже кличе мене. Друкувати носом він почав у 5 років. Тоді чоловік приніс з роботи старенький комп'ютер. Малий сів за клавіатуру і почав носом тикати в клавіші. Вчителі, які приходили до нас додому, дивувалися: "Дітям з порушенням мови важко писати слова. А ваш Юра майже не робить помилок". Перша його збірочка "Вічний шлях" вийшла 1997 року. Нам допомогла поетеса Ганна Чубач. Прийшла до нас у гості. Коли прочитала його вірші, сказала: "Ваш син — сильний поет. Треба видавати книжку". В 19 років його прийняли до Спілки письменників. На той час він був наймолодшим її членом.

На коліна до Юрія стрибає кіт Тімка. Він товстий з чорно-білою шерстю. Хвостом затуляє обличчя. Юрій хоче відбитися, але руки його не слухаються.

— Тімка без Юри жити не може. Постійно в нього на колінах сидить, навіть спати з ним лягає. Юрко років 10 тому його врятував. Вийшли з ним гуляти і біля під'їзду побачили кошеня з погризеними вухами. Син настояв, щоб його додому забрали.

Лідія Петрівна скидає кота із синових колін.

— Ну все, Юра, їдь у свій кабінет працювати, — каже сину. Той натискає на ручці візка кнопку, вправно в'їжджає у вузькі двері. В кабінеті лише шафа та комп'ютерний стіл. На стелі висить стара люстра з дзвіночками. На дверях великий портрет Юрія по пояс. На ньому він у червоному балахоні, має зачіску каре.

— Це нам подарував художник Костянтин Чепіга. Він з Юрком товаришує. Хотів сина намалювати в образі апостола. Але це не дуже йому вдалося, то краще не пишіть. Батько наварив йому на колясці рейочки, щоб зручніше було працювати, — засовує у пази на ручках візка стіл для ноутбука. Перпендикулярно до підлоги ставить клавіатуру. Хлопець низько нахиляється над клавішами.

"Я не дуже люблю соціальні теми. Більше люблю говорити про літературу. Перший вірш я написав у 5 років. Тема була не зовсім дитячою — про любов", —  по букві набирає носом хвилин 10. Часто натискає не ті літери, стирає і пише заново.

Лідія Петрівна іде на кухню. Юрій мугикаючи гукає її. Щось промовляє, широко відкриває рота, аж видно ясна.

— Пробіли ставити? — уточнює мати. — Раніше він, коли працював, мене й близько до комп'ютера не підпускав. Вірші показує, коли вже поставить останню крапку. Це всі через біль. Він восени вивихнув ногу в тазобедреному суставі. Оце вже три місяці мучиться. За цей час змарнів і сильно схуд. Сьогодні у сусідки позичила дві таблетки спазмалгону, але вони не допомогли. Завтра у лікарню підемо.

"Перший вірш показав мамі. Вона мене похвалила. Той вірш одразу ж переписала в зошит, бо не знала, як його зберегти на комп'ютері", — пише Юрій та мугикає, що хоче перепочити. Мати однією рукою бере його під коліна, другою тримає за спину. Легко пересаджує у крісло. Він худий, як дитина. Ноги — в чорних теплих махрових шкарпетках.

— Я звикла його на руках носити. Він раніше писав російською, а після проголошення незалежності перейшов на українську. Сам вивчив англійську й італійську. Зараз робить переклади.

Юрій поглядом показує, що хоче сісти за комп'ютер. Носом умикає запис пісні "Історія кохання" композитора Френсіса Лея у виконанні Наталії Шелепницької. Кінчик носа в нього довгий, натискати клавіші ним зручно. Мати хвалить сина, що переклав слова пісні українською.

— Сусіди майже нічого про Юрка не знають. Якось по телевізору показували про нього сюжет, а наступного ранку мені сусідка каже: "Вчора бачила по телевізору такого хлопчика, як ваш Юра. Він вірші носиком друкує".  Листів багато йому пишуть. Від молодих рідко приходять, в основному пишуть люди після 40 років. Бабусі часто радять спробувати якісь трав'яні збори. А одна писала, що постійно в церкві за нього молиться.

Лідія Петрівна куйовдить сину волосся. Несе фен.

— Ти весь мокрий. Я тебе зараз підсушу. Він раніше мав довге волосся, хвостик носив. А тоді почало сипатися. Злякалися, що лисим стане, й обрізали. Постійно каже, що то Бог до нього приходить та диктує йому вірші. Якось написав поезію про Голодомор. А тоді розказував, що бачив сон про це. Казав: "Мені здавалося, що я там був і все це пережив".

Син щось мугикає.

— "Ви вже вибачте, що я такий поет — бракований", — переказує його слова мати. — Люди, які з ним постійно спілкуються, уже звикли, все розуміють.

На прощання дарує збірку "Я за вас помолюся". Прізвище на обкладинці витиснуте золотими літерами. На звороті титулки ставить печатку "З найкращими побажаннями Юрій Тітов".

×