88-річний Арсеній Швець із села Котюжани Мурованокуриловецького району Вінниччини не отримує пенсії 28 років. Відмовився від неї, бо вважає, що гроші — зло. Арсеній Микитович живе сам. До подвір'я проводить його донька Ольга Кисленко, 55 років. Вона мешкає за кілька хат від батька. Відкриває дощату хвіртку. Дочка не гукає батька, а одразу веде до будинку: він недочуває.
Арсеній Микитович високий, широкоплечий та худий. Має білу бороду до грудей і сиве волосся, зав'язане у вузлик. Очі великі, блакитні, запалі. Вдягнений у стару футболку. На ногах витерті на колінах сині штани: господар тільки-но зайшов до хати з городу.
— Не треба про мене писати, — сідає на ліжко. — Я не хочу, щоб мене підносили. Це моє життя і моя справа.
Замовкає та пильно придивляється до обличчя: недобачає. Біля ліжка стіл, закладений релігійними книжками. Поруч збільшувальне скло, через яке Арсеній Микитович читає молитви щоранку та щовечора. Дочка сідає на стільці поруч, просить говорити до батька голосно.
— Я у селі робив скрізь, — розповідає той за кілька хвилин. — Їздовим, на будівництві, коло батюшки старостою ходив. 1980 року в селі згоріла церква. Обвинуватили мене, я був ключником. Казали: чого не тримав собак, сторожів? Мене судили у районі. Присудили рік примусових робіт у селі. Усю зарплату забирали на державу. Тоді я рішив їх відкинути: нате, їжте. На пенсію навіть не оформлявся.
Арсеній Микитович 28 років не був ні на базарі, ні в магазині, ні в лікарні.
— Я вже тут здичавів, — сміється. — Чого йти, коли грошей немає? Їсти оно вона принесе, — киває на дочку. — А як ніхто не дасть кусок хліба чи ложку супу, то я обійдуся. Дохторів мені тоже не треба. У мене один врач — на небесах, він мене лічить. Вилічив від раку.
Дочка пояснює, що в батька праворуч на грудях минулої осені виросла ґуля. До лікарні не схотів іти. Вважає, що то був рак.
— Я оглух, осліп, ослаб. Думав: все, це мій кінець. Але почав читати рано і ввечері акафіст Божій Матері, й рак відійшов.
Питаю, що робив би, якби не було дочки.
— Е, якби не було дітей, то в мене і строй, навєрно, був би другий. А так вони є, нагодують.
— Тато як вийшли на пенсію, ходили до людей грубки ставили, мури, — говорить донька. — То люди знали, що він гроші в руки не бере, приносили йому одежу, крупи, олію. Спочатку ходив до церкви, але ж і там треба за щось свічку купити, дати батюшці за сповідь. Та й недочуває, недобачає. То перестав, тепер молиться вдома.
Арсеній Микитович не пам'ятає, як виглядають гривні. Про долари та євро не чув. Востаннє мав у руках радянські карбованці.
— А мені неінтєрєсно. Золота ніякого не бачив, крім на вухах та шиї у жінок. Якби і найшов купу золота, то тікав би від неї. Мені казали: як не хочеш сам грошей, то лиши дітям. А я кажу: діти мають свої гроші. А це мої. Шо хочу з ними, те й роблю.
В Арсенія Швеця четверо дітей. Марія, Ольга та Микола живуть у селі. Син Анатолій виїхав до Сибіру будувати Байкало-Амурську магістраль. Там і лишився. Дружина Параска померла шість років тому. Вона пенсію отримувала.
— Мама гроші получала, ходила і в магазин, і на базар. Казала татові, щоб він оформився, та й ми, діти, будемо получати пенсію. Але тато відмовилися. Зате він мамі нічого не казав, не змушував думати, як він. Він у нас дуже добрий, роботящий. За нього в селі ніхто поганого слова не скаже. Хату, де ми живемо, поклав він. То як я йому тепер їсти не принесу?
2 
1
Коментарі
1