"Усе моє життя пройшло коло худоби та на землі. За роботов ніколи було роки рахувати. Чоловік мій Василь у листопаді вмер, а я ся упстала (залишилася. — "ГПУ") дале мучити, — 77-річна Ганна Штулер запрошує до своєї хати в селі Ворочево Перечинського району Закарпаття. Вона 25 років пропрацювала конюхом у місцевому колгоспі ім. Франка.
— Коли ми перейшли жити до Ворочева, чоловік робив конюхом в калгозі, а я — в ланці. Василеві було тяжко з конями, бо храмав на праву ногу. Нога була синя, не згиналася — на війні підірвався на гранаті. Інвалідом його не признали — не було доказів врачів. Вони наклали йому гіпс, а самі далі пішли із фронтом. Василь мусів на себе сам заробляти. Як устроївся сторожем у Невицькому, то нікому стало з кіньми робити. Прийшов до нас додому голова калгозу і каже: "Анно, ти знаєшся із конями, бери їх і йди на роботу".
А я дуже люблю худобу. Раз-два впрягала і розпрягала коні. Рано встану, зварю їсти, нагодую дітей і йду в поле. Знайду коней на пасовиську, доки в калгоз треба йти, то комусь щось привезу. Пару мала, за нею лоша бігло — і так три покоління. Ніколи мені їх не крали, не тікали від мене. Я ся дуже радовала, коли мене люди кликали, бо знала: дадуть ми два-три рублі заробітку. Люди ся чудували, що я така мала жона, а коні маю такі великі. Один кінь — Пітьо — був такий великий, що ледве-м його досягала, аби на нього ремінь веречи (кинути).
Як собі дам спочити трохи, то не можу потім розігнутися
Устає навшпиньки і рукою тягнеться вгору — показує висоту коня.
— Мене люди кликали, бо я не пила. Зроблю роботу, люди до хижі кличуть. Дивлюся: на столі фляшка. Кажу: "Відкладіть тото, а мені їсти дайте". Я ся наїм та піду собі додому. Я могла упити, коли коні були дома, — приносить з іншої кімнати загорнуті в поліетиленову плівку портрети.
— То я і чоловік у молодості — заставили нас сфотографуватися. Фотографії довго висіли на дошці пошани, — хвалиться. — Я і грамоти маю, подарки ми давали. Коли пішла-м на пенсію, то діставала-м 60 рублів. Казали мені в канторі ще робити, аби пенсія буде більша. Я повірила. А коли-м увиділа, що через два роки добавили ми лише два рублі, то погнівалася і лишила-м коні. Пішла-м дижурити на ферму. Дістаю тепера 642 гривні пенсії із "воєнними" (49 гривень отримує як дитина війни. — "ГПУ"). Це доста мало. Аби не пропасти, годую бика на м"ясо, корову тримаю на молоко. Вирощу на городі всячину, понесу до Ужгорода молока, садовини (фруктів), городини, мало прихвалю свій товар — баби раз-два розкуплять. Може, онук купить коня, то будеме ґаздувати. У господарстві і віз є, і плуги, і борони.
— Ага, полишаємо всі роботу і будемо із землею робити, — іронізує дочка Тетяна, 44 роки. Вона стоїть біля столу, руки склала на грудях. Старший брат Юрій, 51 рік, із сім"єю живе в Ужгороді, працює юристом.
— Тяжко ми, бо донька та онуки не хочуть такої роботи робити, — зітхає Ганна. — Айбо я без роботи не годна. Як собі дам спочити трохи, то не можу потім розігнутися.
1931, 20 вересня — Ганна Лоскій народилася в с. Полянська Гута Перечинського р-ну Закарпаття
1955 — вийшла заміж за односельчанина Василя Штулера. За два роки народився син Юрій
1958 — подружжя купило стару хату в селі Ворочево. Поряд почали зводити нове помешкання
Із 1963 — працює конюхом у колгоспі ім. Франка
1964 — на світ з"явилася дочка Тетяна
1985 — вийшла на пенсію
2008, листопад — чоловік Василь помер на 81-му році життя. Разом прожили 53 роки
13 
1
Коментарі
1