— Помер у реанімації. У нього був квітник хвороб, а головна — онкологія. Вона його з'їла, — 2 липня біля Спілки письменників у столиці обговорюють смерть прозаїка Анатолія Дімарова. Його не стало 29 червня. Помер 92-річним у лікарні "Феофанія". Дімаров — автор романів "Ідол", "І будуть люди", "Біль і гнів". За останній отримав Шевченківську премію.
— Будеш на цвинтарі? Людей мало, літо, мертвий сезон, — обіймає чоловіка із сивою чуприною видавець та письменник 67-річний Михайло Слабошпицький.
Він у чорній вишиванці стоїть серед кількох десятків людей, які чекають катафалк. Той застряв у пробці.
— Прізвище Дімаров почув уперше від батьків. Потім читав його романи у школі, а пізніше мої діти росли на його книжках. Ми заприязнилися після того, як на мене наїхав партком спілки, а він заступився. Багатьом допомагав, — розказує Слабошпицький. — Коли Дімаров очолював видавництво "Радянський письменник", якось не пускав у відпустку редактора Галину Мужицьку. "Поки твій батько, секретар Полтавського обкому партії, не влаштує нам полювання", — казав. Поїхав удвох із Мушкетиком його машиною. На кордоні з Полтавщиною їх зустрічають дівчата з хлібом-сіллю. Виявляється, секретар попередив: будуть товариші з Києва. А хто саме — невідомо. Може, міністри. Дімаров забрав хліб, його мало не на руках понесли в мисливський будиночок. А про Мушкетика питають: "А то хто?" — "Мій водій", — відповідає Дімаров. Мушкетика завели в кімнатинку, якась жінка дає йому пиріжки і каже: "Спробуй, синку, що пани їдять".
Слабошпицький говорить, що спілкувався з Дімаровим востаннє місяць тому.
— Років сім він хворів на онко. Дружина Євдокія Несторівна лікувала його травами і всім чим можна. Останні дні Анатолій Андрійович не міг говорити. Це була довга агонія.
Під'їжджає катафалк. За ним іде вдова 89-річна Євдокія Несторівна, спирається на руку 75-річного Михайла Наєнка, літературознавця та сусіда Дімарових. Видно, що жінці важко йти через хворі ноги. Одягла вовняний костюм і чорну шаль з блискітками.
— З дружиною вони 65 літ разом. Не знаю гармонічнішої пари з-поміж письменників, — каже 77-річний письменник Володимир Базилевський.
Вдова усміхається кожному, хто підходить. Дякує, що прийшли, цікавиться, як їхні справи.
У залі без вікон до лакованої труни підносять два кошики квітів, поряд ставлять вінки. В кімнаті розсідаються на стільці близько сотні людей. Заходить друг покійного письменник Юрій Мушкетик, 85 років.
— З-поміж наших найстарший Романовський лишився, йому 95 чи 96. То в карти ще грає, — сідає біля Михайла Наєнка. — В Ірпені ми відпочивали разом у будинку творчості. Один наш колега любив після сніданку випити стакан коньяку і завалитися спати. Дімаров збігав на господарський двір і привів за уздечку рябу кобилу. По східцях завів її в кімнату до того колеги та припнув. Вона: фрр. А той прокинеться і думає: а, наснилося. Так кілька разів. А тоді як вискочить: хлопці, у мене біла гарячка — кобила ввижається! Дімаров його заспокоює: буває, піди погуляй лісом, минеться. Той пройшовся, заспокоївся, а Толя тим часом кобилу вивів. Колега заходить у кімнату і як закричить: та яке сниться, тут така купа!
Письменниця і народний депутат Марія Матіос зупиняється у дверях. Принесла вінок із живих жовтих та блакитних хризантем. Плаче.
З небіжчиком прощаються годину. Двома мікроавтобусами їдуть ховати на Байковий цвинтар.
У Дімарова лишилися син, онук і правнук.
1 
1
Коментарі