— Мы больше шести лет не курим, не пьем. Не то что я держусь, я не хочу колоться, мне противно. Мы были фанатами наркотиков. А теперь вспоминаю, как будто не с нами все это происходило, — каже 36-річна Альона Давидова з міста Малин на Житомирщині.
З чоловіком-ровесником Юрієм Ковальонком ідуть до християнського реабілітаційного центру в будівлі колишнього інфекційного відділення місцевої лікарні. Юрій там працює директором. У центрі лікують від алкогольної і наркотичної залежностей. Між соснами пасуться кури, скачуть білки.
— Ми бывшие наркоманы, — говорить Юрій. — Зустрілися з Альоною в місті Бендери, звідки обоє родом. Зіткнулися в компанії наркоманів, коли нам по 20 було. Разом кололися. Швидко стали жити разом. Чоловікові й жінці легше і простіше вдвох добувати наркотики.
— Бачиш, а казав, що відразу мене полюбив, — додає хриплим голосом Альона, бо застудилася. До неї тулиться донька 3-річна Леона у рожевому костюмі.
— Полюбив потім. Коли працювали, крали, з дому речі виносили, щоб наркотики купити. Нічого не зупиняло. У мене сім судимостей з'явилося. Але скрізь така корупція, що від сили сидів півроку. Мама за все домовлялася. Вона ж і намагалася нас рятувати. Намагалася змінити місто проживання, оженити, влаштувати на роботу. Ніби проблема від цього зникне. Вона ж отут, — стукає по скроні. — Мене з Альоною мама повезла в Москву до рідні.
— Вони бізнесмени, влаштували нас на роботу, — розповідає дружина. — Трималися півроку, заробляли більш як по тисячі доларів. Гарно одягалися, вечорами пиво пили. А потім стало скучно. І в один момент знову захотілося вколотися. Є вислів: наркотик уміє чекати. У Москві макову соломку важко було діставати, купували героїн.
— Мама клала нас у клініку, а головний лікар каже: "Я 40 років займаюся наркоманами і жодному не допоміг. Ми можемо зняти ломку, й усе. Наркоманія — невиліковна". У мене ВІЧ знайшли, — згадує Юрій. — Але наркоманів такі речі не лякають. Люди на очах умирали, і це нікого не зупиняло. Смерті не боявся, знав, що лишилося мало.
До ребцентру під'їжджає автівка, виходить міліціонер. Тисне руку Юрієві, обоє відходять.
— Аж не віриться, що зараз з міліцією дружимо, — каже Альона. — Раніше, тільки когось із погонами бачили, тікали. Мама Юри зустріла у поїзді жінку, яка везла сина з Уралу лікувати від наркотиків у Малин. Додзвонилася в ребцентр і розповіла про нас. Три місяці за нас молилися. Ми нічого не відчували, а потім: клац. У Москві позачиняли всіх наркодилерів і взяти дур не було де. З роботи нас вигнали. Захотіли вилікуватися, приїхали сюди. Спати не могла через депресію, тіло крутило.
Повертається Юрій:
— Не молився про те, щоб позбутися ВІЧ. Просто поїхав у Бендери аналізи здати. Стояв там на обліку в наркодиспансері. А там лікар — молода жінка. Я гарячий віруючий, проповідую їй Христа, кажу, що Бог мене звільнив. А вона: "Наркоманів колишніх не буває. Якщо побачу диво, тоді повірю!". Приходжу забирати аналізи, а в мене — чисто. ВІЧ нема. Лікарка і слова не сказала. Викинула документи й гепнула дверима. Біг набережною, стрибав, дякував Богу. Перехожі дивилися, як на божевільного.
— Ми давно хотіли дитинку, але лікарі ставили діагноз безпліддя, — згадує Альона. — Почали молитися. Юра прочитав у писанні: "Да восстанет лев".
На базарі в Одесі купив картину левиці з трьома левенятами. Повісив над ліжком та кажу дружині: "Ти завагітнієш, і в нас буде троє дітей".
— Мама Юрія дала 300 доларів, щоб я пройшла обстеження у київській клініці, — Альона гладить доньку по голові. — Але за кілька днів до від'їзду Юра позичив ці гроші другу. Їхати в Київ треба, а той не віддає. Плачу: "Ти погубив нашу майбутню дитину". А він мені каже: "Маємо пробачити борг". І за 10 днів тест показав вагітність. Народилася Леона.
— Я — львенок , — говорить дитина. — В садике меня называют Левенятком.
— Тепер молимося за двійню чи за близнят. Буде Єфім і Єфрем. Мама теж перебралася жити до Малина. Думала, що нас поховає, а тепер онучку бавить.
2 
1
Коментарі
4