18 березня студент Олександр Бібко повернувся з Японії до Києва.
— Летіли 20 годин. Не всі охочі могли дістатися до аеропорту, бо поїзди не ходили. До автозаправок не завозили бензин, бо боялися вибуху. Я попросив знайомого відвезти мене. Він погодився. Дорогою сказав, що доведеться залишити автомобіль у місті, бо бензину не вистачить. Мав лише кілька літрів, аби довезти мене. Брати гроші відмовився, — розповідає 27-річний Олександр Бібко в аеропорту "Бориспіль". — У літаку були вільні місця. Жінки вмовляли екіпаж пропустити на борт їхніх чоловіків. Але представники нашого посольства не дозволили, бо чоловіки були японцями. Українки сподівалися, що посольство дозволить вилетіти усією родиною. Та біля трапа літака пропускали лише громадян України.
Українець навчається в Університеті міжнародних культурних відносин міста Цукуба. Це за 50 км від регіону Сендай, який найбільше постраждав від цунамі та землетрусу.
— Землетрус застав мене у потязі, коли я їхав до друзів у Токіо. Раптом поїзд почав хитатися, різко загальмував, і вимкнулося світло. Хто був у вагоні, попадали, але ніхто не кричав, не панікував. Японці звикли до землетрусів, для мене це теж не було новиною. Страшно стало, коли після всі вийшли з вагона. Усюди лежав поламаний асфальт. Стовпи попадали, деякі будинки обвалилися. У багатьох осипалися дахи. Водонапірну башту в одному з будинків прорвало, і вона залила весь дім. Мобільний зв'язок не працював. Думаю, поламалися вишки.
Коли приїхав додому, квартира була ціла. Меблі змістилися, попадав посуд, книжки. Ні світла, ні газу, ні води. Їх відключили при перших поштовхах. Відновили наступного дня.
Перед виїздом Олександр Бібко оформив міграційну картку. Вона дає право повернутися.
— До контори, де видають ці картки, була черга довжиною у три квартали. Зі мною стояли араби, європейці й китайці. Всі клялися, що більше ніколи не приїдуть до Японії. Українці, які летіли зі мною, планували повернутися за місяць. В Японії практично немає безробіття. Будь-хто може влаштуватися на роботу. У "МакДональдз" перевертаєш котлети чотири дні на тиждень. За це платять 800 доларів на місяць.
Його зустрічає мати Лідія Петрівна, 64 роки. Вона викладає географію у київській школі №277. Мешкає у двокімнатній квартирі на масиві Троєщина. Батько помер вісім років тому. Сестра Ольга виграла грант на навчання в Німеччині та виїхала з України.
Запрошують додому. Господиня пригощає салатом із пекінської капусти. Показує фотографію, на якій вона та син за столом з японцями сидять обійнявшись.
— У Японії люблять українців, бо ми схожі, — киває Олександр Бібко. — Як і вони, наші люди можуть працювати цілими днями і не вимагати більшої зарплати. Японці обожнюють голлівудську актрису Мілу Йовович. Називають її "українська красуня". Люблять і Юлію Тимошенко. Вона стала героєм популярних коміксів. Увійшла у команду із Бушем, Путіним і японським лідером Кудзумі, які грають у шашки манджонг проти команди Гітлера, Сталіна і Муссоліні. Тимошенко — єдина жінка у тих коміксах. Вона змінила Анґелу Меркель. Бо після соціологічних опитувань виявили, що японці люблять її більше.
У Цукубо в українця залишилися друзі — Якіро, його дружина Хіроко та їхній 4-річний син.
— Якіро працює в лікарні, робить томографію. Хіроко — домогосподарка. Вони — представники середнього класу, але мають яхту, дачу в горах. У Японії традиційно маленькі квартири, люди зазвичай не мають землі. Та в Якіро є город, на якому вирощує капусту, інші овочі. Моя мати вчила Хіроко варити борщ. Буряк вона з України привезла, бо в Японії буряків немає. Зробила ще голубці й шубу. Ми дуже довго шукали в магазині оселедці, там немає солоної риби, лише свіжа. Коли подружка Хіроко спробувала мамині голубці, вони попакували їх у судочки й забрали додому.
Японці не вміють пити горілку
У Цукубо Олександр Бібко має дівчину-японку. Матір з нею не знайомив.
— На Новий рік їздила до Сашка в гості, — розказує Лідія Петрівна. — Наготувала цілий тазик салату з крабів. Сидимо, ждемо Нового року, а в домі тихо-тихо. Ні тобі салютів, ні пісень. Пішли на вулицю, а там пустісінько. Японці не святкують, як ми. Вони наступного дня ввечері ходять до храмів помолитися. П'ють тільки на свята. Саке в них не міцне, теплим його подають. Я привезла синові пляшку горілки. Він пригощав друзів. Казав, що професорка після того на ногах не стояла, а бразилійці було погано.
2 
1
Коментарі
2