Побачивши гостя, дружина 82-річного Миколи Торовика Олександра Василівна вітається і йде на кухню. Микола Якович проводжає її поглядом.
— Хороша жінка, — каже. — 25 років уже з нею, утретє жонатий. Ось тільки здоров"я її підводить. І я у вівторок на операцію лягаю — маю хворобу крові. Дасть Бог, ще пару років поживу.
Мешкає подружжя Торовиків у трикімнатній квартирі на першому поверсі хрущовки в центрі Рівного.
Рудий офісний стіл накритий картатою клейончастою скатертиною. На ньому — коробочки з ліками, двоє окулярів, пульт від телевізора, носова хустинка й газетна сторінка із завтрашньою телепрограмою. Деякі передачі відмічені кружечками.
Пан Микола сідає навпроти і складає руки в замок. За часів радянської влади він заробляв грою у ресторанах.
— Коли мені було 12 років, брат приніс балалайку з однією струною. Сказав єхидно: на, бринькай. Потім у колгоспі організували духовий оркестр. То я заглядав попід вікна, доки капельмейстер не посадив мене за барабан.
Господар приносить великий фотоальбом у пістрявій обкладинці з народним орнаментом. Розкриває. На сірих картонних листках тісно одна біля одної наклеєні маленькі фотографії. Показує знімок, на якому стоять двоє чорнявих хлопців у гімнастерках.
Усього був ранений шість разів
— Під час війни наша сім"я потрапила під окупацію. А коли прийшли наші війська, командир сказав: збирай своїх музикантів і йди з нами воювать, — згадує. — Три місяці йшли до Берліна. Був у нас політрук, дуже паршива людина: першими у бій посилав музикантів. Якось переправлялися через річку. А в мене баритон — це труба така — ще й гвинтівка за плечима, та й плавав я погано. То хлопці раніше встигли переплисти, а я виплив кілометри за три, на хуторі. Приходжу в часть, а політрук вже мене хоче розстрілять — думав, що я — дезертир. Потім собрали полковоє собраніє. Політрук загадав, щоб ми грали гімн Радянського Союзу. А ми ж були дєрєвєнські пацани, необучені. Кажу: якби ноти були, то зіграли б, а так... А хтось із хлопців промовився по-українськи: що то за гімно таке? Той поняв. І нас отправили у 194-ту отдєльную штрафную роту, — чеканить слова. — Дали по три місяці каждому.
Торовик бере з підвіконня маленьку пляшку води "Старий Миргород", наливає трохи в чашку з відбитою ручкою.
— Потім у госпіталі дали мені справку, що я кров"ю іскупив свою вину, — продовжує. — Всього був ранений шість разів.
Він іде в іншу кімнату. Знімає там із дверної ручки сірий у ледь помітну світлу смужку піджак, весь у нагородах.
— Ось орден Слави, — показує. — А це — медаль "За отвагу". Торік ще дали орден "За мужність".
Розповідає, що 1950-го, разом із двома музикантами — теж Миколами — його заарештували вдруге.
— Дали 25 років і ще п"ять років "нєвиєзда". Вирішили, що я іще не іскупив свою вину. Ось я з товаришем у таборі, — бере зі столу маленьку чорно-білу фотографію в малиновій оксамитовій рамці. На знімку — двоє хлопців з акордеонами.
— Рємонтіровав начальству акордеони, баяни, піаніно — і пользовався довєрієм. Мені навіть виділили окрему кімнату. Коли виганяли всіх за зону — робили общий шмон, то мою кімнату не мали права відкрить.
Просить придивитись до свого акордеона на фото.
— Деякі його деталі я робив із золота, — каже. — Тут 60 басов золотих! Ангелочки он золоті, надпісь золота. Білі клавіші — це з коробочок з-під зубних щіток. А чорні — це мамонтова кість. Там, на сєвєрі, вона лежала у землі, ручки для ножів з неї робили. А золото там добували. Це Верхоянський район, — пояснює.
Довго робили такий акордеон?
— Три роки, більше по ночах. Мене там "ночним слєсарем" прозвали.
Де золото брали?
— Там, де його добували. Сначала бурять, а потім взривають, і камні летять, і золото буває кусками. Я собирав невеличкі кусочки, зав"язував у платочки. Опреділив місце, де часового не видно, і кидав одному парню, а він ловив. Там і звичайні люди золото на поверхні находили. Грам стоїв рубль.
Я грав свадьби, навєрно, по всій області
А куди поділи акордеон?
— Перед звільненням мусив продати прямо в лагері. За 18 тисяч. Все одно бандити забрали б.
А зараз маєте якийсь інструмент?
Торовик іде в третю кімнату. Там на стіні висять балалайка і мандоліна. Один акордеон лежить на шафі, інший — на тумбочці біля вікна. Микола Якович закладає шлейки й починає награвати щось веселе.
— Я грав свадьби, навєрно, по всій області, і на Донбасі теж, — каже, обережно ставлячи інструмент на місце. — А в Рівному зробив на заводі барабан. Коли в селах включав його в електрику і починав грати — все село збігалося, щоб роздивитися. Хотів знять його конструкцію і послать у Москву, щоб випустили для людей. Але не міг зробити чертьож. Просив одного конструктора: він подивився і теж не зміг. Недавно розібрав той інструмент, бо він уже нікому не потрібен.
Пан Микола запитує, чи маю трохи часу. Сором"язливо дістає з тумбочки під телевізором кілька листків з віршами.
— Ось тут викладене усе моє життя, — починає читати. Перший вірш українською мовою, про голодомор. Тоді Миколі було десять років. Описує, як не було навіть кропиви, як варили листя з дерев і прямо з вулиць вивозили померлих. Другий вірш — російською, на чотирьох сторінках. Називається "Аккордеон".
За кілька днів я передзвонив. Трубку зняла дружина. Погодилася дати альбом із фотографіями. Сказала, що Микола Якович у лікарні. Коли повертав, познайомився іще з донькою господаря, Русланою.
Коротко підстрижена, у темному одязі.
— Я щойно від батька, — нервово розповіла вона. — Він у тяжкому стані.
1923, 28 листопада — народився в селі Тишківка на Кіровоградщині
1940 — одружився з Валентиною; народився син Валерій
1944 — потрапив до штрафбату
1950 — засуджений до 25 років таборів
1956 — вийшов на волю; одружився з Марією, уже покійною; викладав музику в школах на Одещині та Донбасі
1967 — переїхав до Рівного. Керував самодіяльністю в аптекоуправлінні, на тракторному та авторемонтному заводах. Грав у ресторанах "Горинь", "Спорт", "Ровенчанка"
1981 — одружився з Олександрою
Має у Рівному доньку Руслану та сина В"ячеслава. Син Валерій та колишня дружина Валентина живуть на Донбасі. Має внуків і правнуків
3 
1
Коментарі
1