45-річного скульптора Олега Пінчука мистецтвознавці називають провокаційним і успішним. Олегові бронзові фігурки птахів і риб із людськими обличчями є в приватних і музейних колекціях багатьох країн світу.
Пінчук зустрічає нас в своїй квартирі. Біля його ніг крутяться дві низенькі такси: руда — Кері й чорна — Люся. Він у джинсах і білій сорочці в тонку блакитну смужку та замшевих брунатних капцях.
У вітальні стоять два великі бронзові носороги. Їх Олег зробив власноруч. На стінах дбайливо розвішані херувими із золотими крильцями.
— Це з колекції дерев"яної скульптури XVII–XIX століть, — розповідає. — Сорочки й ікони з цієї колекції, разом із речами з колекцій Віктора Ющенка і Петра Гончара, показують зараз чи то в Харкові, чи то в Запоріжжі.
Каже, що старовинні монети колекціонував з 12 років. Потім роздарував їх друзям, братові...
У дитинстві хотіли стати скульптором?
— Та ні! — морщить носа. — Хотів бути кінооператором, археологом. У 70-х стало модним бути партійним дєятєлєм. Я хотів бути секретарем обкому і ходити у пижиковій шапці. Потім вирішив стати міліціонером, але начитався "Аніськіна і Фантомаса" і перехотів.
У нашому дворі починали курити з 12 років
Ви були слухняною дитиною?
— Я ріс у дворі, де починали курити з 12 років, а пити вино — з 14. Хтось спився, хтось умер, хтось нині в тюрмі. Між дворами бували бійки. Часто прогулювали уроки: лазили по підвалах — шукали скарби.
Тарас Прохасько писав, що вирізував замки з цілої головки сиру. З яких незвичайних матеріалів робили свої скульптури ви?
— Я раціональна людина, тому робив їх із глини, пластиліну та бронзи. На велосипеді приїжджав на Синє озеро на Виноградарі, купався, а тоді ліпив з глини якісь голови, — зображає руками контури. — Наліпив фігурок, приніс додому. Мама поставила їх на вікно. Я чув, що глину потрібно випікати, тому засунув фігурки в духовку. А вони порозвалювалися, — сміється.
Мама сварилася?
— Та ні. Просто пояснила, що пічка для того, щоб пироги пекти.
Студентські роки Олег згадує як найкращі.
— Я вступив до вузу з четвертого разу. Доти працював у цеху — виготовляв деталі для дитячих майданчиків. Там працювали будівельні тьотки 60-го розміру й молоді чоловіки, які вечорами часто випивали. Тому, коли вступив до академії, приходив на лекції зарані і йшов останнім.
Підробляли й далі?
— Ні. Жив у своє задоволення: їздив на велосипеді, ходив у ліс, катався на лижах.
Спортом займаєтеся?
— Інколи граю у пінг-понг. Але більше працюю.
Він іде в майстерню. Такси біжать попереду, поклацуючи кігтями по паркету.
— Тут повітря трохи важкувате, — заходить до невеликої кімнати з вузьким вікном. — Навмисно тут нагріваю, щоб легше було ліпити.
Фото — з Медведчуком і ще вусатим Зінченком
У кімнаті розставлені пластилінові носороги, слони, такси. На підлозі жива копія пластилінової такси гризе чорну грудку.
— От бачите! — киває сміючись Олег. — Собачки вже їдять мої ескізи. Вони люблять гризти пластилін, інструменти...
Ваші роботи цінував покійний Іван Павло ІІ і навіть мав їх у своїй колекції.
— Мої скульптури є у найбагатших людей України та Росії, — відгукується сухо. — І в тих, хто в списках "Форбс". Олег Пінчук, — каже про себе, — для них людина, яка досягла успіху і робить близькі та зрозумілі речі.
Однофамілець Віктор Пінчук теж ваш клієнт?
— У нього є кілька моїх робіт... Треба віддати йому належне: його колекція живопису — національного рівня!
За спиною в пана Олега висять старі фото в рамочках. На одному він з Віктором Медведчуком і ще вусатим Олександром Зінченком. Усі всміхаються.
Кажуть, ви належите до клубу найзаможніших українців.
— Не чув такого. Яка точна назва цього клубу?— сміється. — Я не вважаю себе багатою людиною, бо не торгую нафтою чи рудою і не очолюю банк.
Люся пробує стрибнути йому на коліна, але не дотягується і сповзає по нозі на підлогу. Олег зітхає, ловить її рукою і садовить поруч. Собачка перелазить йому на коліна.
Їздите на світові аукціони?
— Ні, нема такої змоги. Хороші художники трудяться в своїх майстернях. Та речі достойного рівня я купувати вмію. Як показує досвід, вони швидко ростуть у ціні. Маю роботи Марії Приймаченко, збираю їх з 90-х.
І справді, на стінах його майстерні — картини народної художниці.
— Бачите, я навіть жалюзі не піднімаю, щоб не вигорали, — показує на вікна.
Чим займається ваша дружина?
— Вона студентка Академії мистецтв, нині в академвідпустці. Виховує дітей, а вечорами пише реферати. Маємо трирічну доньку і сина, якому скоро рік. Оксана вже вміє рахувати і читати. Дуже ревнує, коли беру Богдана на руки. Я в дитинстві лазив по деревах і їв зелені груші. А зараз дітки прийшли, одразу ж руки помили, — каже з подивом. — Стерильне життя якесь! Мої батьки так наді мною не трусилися.
Я не вважаю себе багатою людиною, бо не торгую нафтою
На природі часто буваєте?
— Коли гарна погода, сідаємо в машину і кудись їдемо. Маю "Крайслер" і "Пікассо", — розповідає на моє прохання про свої машини. — Та, друга — для роботи: маю в Києві дві майстерні. Тільки те й роблю, що працюю. Навіть на книжки нема часу. Тільки радіо встигаю послухати, в машині.
Вас кликали за кордон?
— Я вчився у Женеві, довго жив у Тулузі. Так добре вивчив французьку, що мене сприймали там за франкомовного швейцарця. Міг залишитися жити в Швейцарії. Але там усе є — не треба напружуватися.
Олег хоче привести доньку.
— Сплять? — каже, повертаючись, про дітей. — Не став їх будити.
У його кабінеті висять картини Лебединця, Кадана, Пояркова.
Він каже, що по-справжньому дружить тільки з Сергієм Поярковим.
Поряд з книжками, на полиці, лежить пістолет у шкіряній кобурі.
— Справжній, — показує Олег. — "Макаров".
1960 — народився у Дрогобичі
1988 — закінчив Національну академію образотворчого мистецтва
1993 — вступив до Школи візуального мистецтва в Женеві
2002 — одружився з Лілією
2003 — народилася донька Оксана
2005 — народився син Богдан
Роботи в музеях Женеви, Мюнхена, Москви, Відня; у приватних колекціях у Канаді, США, Великій Британії, Франції, Німеччині, Швейцарії, Японії, Росії.
2 
1
Коментарі