Колись порцеляну вважали найкращим подарунком на ювілеї та весілля. Як одружувалися з чоловіком у 1986 році, нам подарували аж п'ять чайних сервізів. Їх модно було виставляти в серванті. Перетирали від пилу двічі на рік — перед Різдвом і Великоднем. Раз Льонька на 8 Березня подарував суповий набір. Витратив півзарплати. Я місяць раділа й подругам хвалилася. Але так ні разу з нього й не їли. Думала, дітям віддам, а донька не хоче. Каже, і так удома барахла хватає, — розповідає киянка 51-річна Катерина Євтушенко.
Сервант у її квартирі заставлений порцеляновим посудом: чотири чайних, кавовий і два набори для супу виготовлені на порцеляновому заводі в білоруському місті Добруш. На дні мають печатки виробника.
— Стільки, як у мене, не було ні в кого. Льоня сервант додатковий купив, бо в один не вміщалося. Колись мала чайний сервіз на шість персон, розмальований червоними маками. То був мій улюблений. Залишилося від нього дві чашки. Тепер із чоловіком уранці з них каву п'ємо. Решту донька малою перетовкла. Залишила її в 3 роки на чоловіка й кума. Вертаюся — чоловік і кум футбол дивляться. А моя Христина черепки на купу складає.
Завод у Добруші працює з 1978-го. Це підприємство — єдине, що не закрили у країні після розпаду Радянського Союзу. Щомісяця випускають 2 млн чашок, тарілок, келихів, чайників. Половину продукції експортують до Росії. Знайти білоруську порцеляну можна в кількох київських магазинах.
— Це не китайська підробка, — каже 32-річна Оксана. Позаторік після декрету вийшла на завод працювати художницею. — У китайській чашці чай небезпечно запарювати. Бо лопають від кип'ятку. Білоруська — вічна. Щоб її розбити, треба щосили об плитку кинути.
На заводі працює 1245 людей. Оксана розмальовує квітами набір для пельменів із шести глибоких тарілок.
— Перш ніж потрапити на стіл, чашка проходить 20 пар рук. Від лиття, розпису й випалювання — до скління, — каже вона. — Посуд роблять із порцелянової глини. Вушка і ручки кріплять за допомогою рідкої глини. Усе розписуємо вручну.
На сайті заводу ціни вказані в російських рублях. Чайний набір на дві персони коштує від 350 рублів (87 грн. — "ГПУ"). Супові набори удвічі дорожчі.
Киянка Анастасія Якобчук торгує чашками на столичному "Даринку".
— Порцеляну з ручним розписом купувати не хочуть, — говорить Анастасія Леонідівна. — Розпис боїться мікрохвильовок і посудомийних машин. Такі вироби треба мити тільки вручну.
80 мільйонів доларів заплатив колекціонер із Китаю за найдорожчий порцеляновий виріб — китайську вазу ХVІІІ ст. Її продали на британському аукціоні позаторік. Антикваріат знайшли на горищі в одному з будинків на околиці Лондона. Кажуть, ваза колись стояла у палаці четвертого імператора династії Квін К'янлон.
Афганець склеює побитий посуд
— Покійна мама любила такий посуд, — говорить киянин 48-річний Олексій Дорош. — Перед Новим роком невістка помагала їй витирати сервіз. Він був єдиною згадкою про тата. Дружина випадково зачепила ліктем чайничок. Він упав на паркет. Відвалився носик і вушко. Мама за серце схопилася. Пообіцяв, що все приклею. Так я почав реставрувати посуд.
Порцелянові вироби відновлює вдома.
Реставрувати посуд навчив друг Іван, із яким служили в Афганістані, — каже Олексій Іванович. — Як і будь-яку кераміку, порцеляну можна склеїти.
Місце, де розкололася чашка чи тарілка обезжирює спиртом або ацетоном. Відколоту частину змащує клеєм. Усе з'єднує і зв'язує бинтом або скручує дротом. Ставить у контейнер із високою температурою. Через дві доби виріб склеєний. Його тонує білилами, аквареллю та глазур'ю.
За реставрацію чашок і тарілок бере від 50 до 400 грн.
— Недавно один депутат Київради заплатив мені 5 тисяч гривень, щоб відреставрував йому стару фарфорову вазу. Сидів три доби. Потім у новинах почув, що цю вазу продали на аукціоні за 12 тисяч доларів. Я б за неї більше тисячі не дав. Хоч видно, що річ сторічної давності.
5 
1
Коментарі