Оксана Якубова три роки служила на передовій

19 березня 2014 року прийшла повістка у військкомат синові. 20 березня пішла проситися в АТО. Відмовили – сказали, жінок не призивають. Подзвонили самі за 10 днів. Запропонували посаду начальника фінансової служби. Погодилася й виїхала до Новограда-Волинського на Житомирщині, де була військова частина.

Командир бригади запитав: "По адреналін приїхала? Чи особисте життя влаштовувати? Війни немає, на вас відмивають гроші". У червні казав: "Ти що – пророк? Звідки знала, що почнеться війна?"

За кілька днів у частину приїхав мій майбутній чоловік Кирило. Мені подзвонили о другій ночі, аби збиралася на полігон. На все про все дали годину. Повезла 3 мільйони гривень – зарплату хлопцям – на опорний пункт на березі Сиваша . Його називали "опорник смерті". Якби Росія почала агресію з боку Криму, встигли б лише доповісти про це перед загибеллю.

У дорозі спала на валізі з готівкою. Приїхали на місце. Сідаю в машину з калькулятором в одній руці та купою папірців у іншій. Раптом хлопці кричать: "Кидай усе й тікай!" Піднімаю голову – з боку Криму летить російська вертушка – гелікоптер. Починає стріляти по нас. Дивом уціліла. Їдемо назад, а за 200 метрів російські солдати риють окопи. Як побачили бронетранспортер з українським прапором, матюкалися й показували середні пальці.

1 липня 2014-го після повернення з Криму на базі в Новограді-Волинському мене зустрів Кирило. Запропонував одружитися. Розписалися о пів на десяту ранку у Львові. Ввечері повернулася в частину. За кілька тижнів отримала коротку відпустку. Поїхали у весільну подорож до Польщі.

З'явилися перші "200-ті" (загиблі. – Країна). Було багато дезертирів, поранених і полонених. Пам'ятаю, як батько приїхав у Новоград-Волинський отримувати похоронку на сина. Тоді їх ще не висилали. Сам – учасник вірмено-­азербайджанської війни в Нагорному Карабаху (з 1988-го по ­1994 рік. – Країна), погано ходить. Біля штабу якась жінка вхопила мене за форму: "Чому ти жива, а мій син помер?" Підходить цей мужик, заспокоює її. Вона у відповідь: "Тобі легко казати! Якби твій син був там!" А в нього на руках – похоронка. Я її вдарила. Доти ні на кого не підіймала руки. Отримані за смерть сина гроші чоловік витратив на генератор, принтер і ноутбук для його бригади. На кришку ноутбука бійці приклеїли фото загиблого. Коли почався Дебальцевський котел, один хлопець автоматично прикрився ним. Осколок влучив у фото, а боєць залишився живим.

Правила й документи часто не відповідали ситуації. На початку війни була така проблема – якщо бійця поранили й вивезли на лікування із зони АТО, грошову надбавку за службу вже не отримував. Це було несправедливо. Розробила власний проект постанови. Відправила всім нардепам, які були в друзях на Facebook. У вересні 2014-го поправки ухвалили.

На передовій здорові мужики поводилися, як 15-річні. Не знала, що з ними робити, бо в кожного вже дорослі діти. Писали розписки, що "так більше не будуть". Деякі горлали, що їм усе дозволено, бо захищають Батьківщину.

Іноді кричала на пацанів. Але ніколи не дозволяла робити це перевіряючим.

насварила бійця за те, що випив. Довго виправдовувався: "Петрівно, більше не буду!" Це о 15:00, а о 20:00 – пряме попадання у бліндаж. Загинув на місці. Допомагала відправляти його тіло рідним.

22-річний контрактник із мого батальйону застрелив місцевого. У того з документів була лише довідка з Горлівської колонії, яку контролюють терористи ДНР. Сидів там за вбивство. Коли його відпустили після допиту, пішов не в бік селища, а до ліній зв'язку. Їх нам уже кілька разів хтось перерізав. Вартовий наказав зупинитися, а він схопився за його автомат. Помер від прямого попадання в голову. Поліція звинуватила контрактника в навмисному вбивстві. Я посадила його в "санітарку" і відвезла в лікарню. Так виграла час, щоб його допитали не в цей день. Міг заплутатися у свідченнях і зробити собі гірше. Суд дав умовний термін – за перевищення меж необхідної самооборони.

Заїхала на позицію насварити одного бійця – на­шкодив трохи. Думала, на кілька хвилин – ні каски, ні броника. Він мою машину побачив і хотів утекти, щоб не діставала розмовами. Виходжу в футболці, ставлю ногу на землю – й одразу "дискотека" (обстріл. – Країна) починається. Падаю обличчям униз і лежу. Коли чую – щось звалилося на мене. Боєць собою прикрив. Ще й каску свою мені на голову надів. Каже: "Зараз пролетить четверта міна, піднімаємося й біжимо". Витяг із-під вогню. І як його після цього сварити?

На позиціях під обстрілами бійці дивляться на тебе як на офіцера, який має дати команду. "Увімкнути" дівчинку не вийде – вгробиш і себе, і хлопців. За кілька місяців на передовій технічні характеристики зброї знала краще за таблицю множення. Навчилася не плутати ліворуч і праворуч, орієнтуватися в картах.

На передовій із гігієнічних процедур – вологі серветки і вмивання водою. Піт в'їдається в одяг. Туалет на полігоні – це яма в землі. За мінусової температури ходити туди неможливо. Була єдина жінка в батальйоні. Хлопці поставили окремий намет. Могла зайти одна й не боятися, що зніму берці й вони смердітимуть. Заносила туди залізне відро й використовувала як туалет. Але буржуйки не було – спала вдягнена.

Якось після важкого бою хлопці сказали: "Якби ти не пішла першою, хрін би й ми пішли".

За мою службу в батальйоні пройшли понад три тисячі хлопців. Майже всіх пам'ятаю. Можу забути прізвище, але закарбувалися голоси, обличчя.

Ніколи не їздила на похорони своїх. Не хочу пам'ятати їх у труні. Почуваюся винною за їхню загибель. На вулиці побачила плакат: сини Порошенка й Луценка, а поряд – фото бійця з моєї бригади. Перетрусило. У лютому він приїхав зі шпиталю й попросився на взводний опорний пункт. Людей не вистачало, і я дозволила. Загинув тієї ж ночі.

Що зі мною щось не так, відчула навесні 2017-го. Зник інстинкт самозбереження. Отримувала драйв від гри зі смертю наввипередки. З такими людьми має працювати психолог. За три роки в батальйоні не бачила жодного. Подумала – перевтома. Поїхала у відпустку.

Вдома довго милася. Здавалося, запах війни в'ївся в тіло. Форму повісила в шафу. Наступного дня відкриваю дверцята, а все порохом і залізом просмерділося. Випрала тричі – не допомогло. Хотіла викинути. Але потім психотерапевт у шпиталі порадив залишити. Уже можу дивитися на неї спокійно.

До війни любила прибирати й готувати. Вдома хотіла зварити щось смачне і зрозуміла, що розучилася. Кілька тижнів не говорила й не виходила з кімнати. Їжу приносила дівчина сина. Лежала в одному халаті, не перевдягалася.

20 березня зібралася й поїхала у військовий шпиталь. Боліла голова – наслідок контузії. На передовій не зважала, а тут біль став нестерпним. Зник сон. Боялася людей. Була, як Мауглі, що повернувся із джунглів. Почала говорити лише зі знімальною групою фільму "Невидимий батальйон" (документальний проект розповідає про шістьох жінок, котрі брали участь у бойових діях на Донбасі. – Країна). Після розповідей про пережите не так страшно було засинати. Щоночі дивилася в голові "кіно" за всі три роки фронту.

Приїхав батюшка з нашого батальйону. Говорили про те, що не могла розповісти психологу, – як "вішаю" на себе всіх загиблих. Порадив ходити у храм. Ставлю свічки й молюся за хлопців. Розмовляю з ними. Інколи здається, що вони мене чують.

Найважче звикати до цивільного ритму життя. На роботу їжджу на 7:00 – тоді у транспорті найменше людей. Відчуваю невпевненість і дурний страх. Боляче, коли хтось торкається. Дратує шум транспорту – їжджу в навушниках. Не можу дивитися, коли чоловіки сидять, а бабці й жінки – стоять. До війни змовчала б, а зараз бісить. Не можу слухати естрадну музику. Російська мова по вухах ріже.

Спершу на роботі виникали проблеми. Стосунки між Україною і Росією в Києві сприймають прагматично. Мовляв, не можна вводити візовий режим, бо в одних там родичі, а в інших – бізнес-партнери. Для мене Росія – країна-агресор, із якою не може бути жодних стосунків. Колеги цього не розуміють. Скоса дивляться, коли телефонують мої хлопці й замість імен називаю позивні.

У перші дні на роботі казали: "Оксано, це мирне життя, тут усе по-іншому. Ти не воювати прийшла". А в мене війна триває – з несправедливістю, хамством, хабарництвом. Налаштовую себе так. Тоді зрозуміліше, для чого живу. Готова стати й довбати асфальт, аби в Україні щось змінилося.

Тут не можу пити третій тост, бо він – за жінок. На фронті – за тих, хто не з нами.

14 жовтня почалася істерія навколо Дня захисника. Від мене на роботі вимагали гроші, аби привітати "мальчіков". Нічого не здавала, бо з міністерства на передовій були лише двоє. Для мене це – день пам'яті. Після фронту чоловіків поділила на "мальчіков" і мужиків, які стоять на передовій. Прийшов шеф і привітав мене від усього колективу.

Їхала в метро. На зупинці зайшов хлопчина з моєї бригади, третя хвиля. АТОвці завжди обіймаються при зустрічі. На передовій це нормально, бо радієш, що всі живі. Обійняв посеред вагона. Неприємно було відчувати погляди пасажирів на спині.

Конфліктую і з суспільством, і сама з собою. Стримуватися важко.

У сина – будівельна компанія. Порадила взяти на роботу ветеранів АТО. За якийсь час почав скаржитися, що п'ють і не слухають його. Сказала, щоб зробив бригадиром "їхнього". Дисципліна налагодилася.

Почуваюся винною, що я тут, а хлопці – на передовій. На роботі найперше відкриваю зведення штабу АТО. Уявляю обстановку так чітко, ніби сама стою на тих позиціях. Треба було залишитися там до кінця війни.

Мрію про власну фірму. Найматиму ветеранів АТО, аби заробляли гроші чесно і знайшли себе в мирному житті. А ще хочу створити жіночий батальйон. Дівчата будуть не кухарками, швачками й парамедиками, а штурмовиками і снайперами.

×