– Острів Нова Гвінея розділений демаркаційною лінією і належить двом державам: багата на мідь частина – Індонезії, бідна на корисні копалини східна – папуасам, – розповідає 47-річний Микола Несправа з Дніпра. Він – настоятель храму на честь ікони Божої Матері "Іверська". Захоплюється дайвінгом, спортивним пілотуванням, стрілецьким спортом. Був учасником експедицій у Гімалаї, Антарктиду, Центральну Америку. За підсумками своїх мандрівок видає журнал "Пілігрим". Кошти від продажів витрачає на благодійність. Недавно повернувся з Нової Гвінеї.
– Тритижневі послуги провідника і перекладача коштують близько 2,5 тисячі доларів із людини, – продовжує Микола Несправа. – Наш гід Ісак 10 років живе у Джайпурі – столиці індонезійської частини Нової Гвінеї. Він – із племені дані. Індонезійці комплектують із папуасів спецпідрозділи своєї армії. Краще за них ніхто не вміє виживати й орієнтуватися в джунглях. Після служби Ісак залишився в місті, почав пити, вживати наркотики. Потрапив на очі протестантським місіонерам. Прийняв християнство, одружився, має чотирьох дітей і ще 12 – прийомних. Щороку з лісу до міста забирає малюків, які залишилися без батьків.
Екскурсію почав із поліцейського відділка. Там нам видали дозвіл на відвідування закритої зони. Вона майже недосліджена і тому – небезпечна. Ми розписалися, що вирушаємо в джунглі добровільно і претензій до уряду та до цієї поліцейської дільниці – у разі раптової смерті – не буде.
Основний вид транспорту – мала авіація. Аварії через погану погоду трапляються часто. Хоч квитки дорогі, бачили в літаках роздягнених босих пасажирів – папуасів. Наземні дороги періодично розмиває. Вкриті дерев'яними настилами, що за стовідсоткової вологості швидко згнивають. Їх залишки доїдають терміти.
Носити військову форму тут почесно. Це свідчить про причетність до влади. Тому будь-яка фірма прагне надати службовцям корпоративний одяг. У найкрутіших компаніях форма змінюється. Наприклад, у суботу і неділю працівники ходять у білих штанях і сорочках, в понеділок і четвер – у кольору хакі, у вівторок і п'ятницю – у синіх.
Готель у місті Декай – це збита з фанери і накрита металевою бляхою халупа у формі бублика. У центрі встромлена ще одна будівля з немитими вікнами. Судячи із запаху – їдальня. Із меблів у номері – клишоногий столик і шафка для одягу. Замість шпалер – фанерні стіни зі шпаринами. Крізь них залазять гекони й обліплюють стелю. Ящірки ловлять комарів і мух. Унітаз – без кришки й ознак зливної системи. Замість бачка – викладений із цегли колодязь, куди з даху стікає вода. Поряд – кухлик. Хочеш – зливай, хочеш – умивайся, хочеш – використовуй як душ. Для чищення зубів беруть питну воду з пластикових пляшок.
Годували рисом із куркою і чотирма видами соусу. Кухарі знають інші гарніри. Але їх збив із пантелику мій фотоапарат Canon. Подумали, що ми – японці.
Селище племені четак-метак на 15 будинків має статус міста. В ньому є школа – дерев'яний прямокутник на три класи. Діти вивчають мову, літературу, математику і природознавство – з елементами фізики, хімії та географії. Тут дають найелементарнішу освіту, на рівні нашого четвертого класу. Однак лише двоє учнів змогли написати власні імена.
У Новій Гвінеї заборонений алкоголь. Туристи з Росії якось пригостили носильників горілкою. Папуаси озвіріли, схопили мачете й почали з'ясовувати міжусобні відносини. Перебили один одного й залишили росіян самих. Ті дивом знайшли дорогу назад.
Папуаси жують наркотичні горіхи. Чоловіки, жінки й навіть діти майже весь час у піднесеному настрої. Від горіхів виділяється яскраво-червона слина. Папуаси всюди спльовують "криваві" плями. У деяких селах для цього встановлюють урни.
До племені короваї, яких ще називають "люди, що живуть на деревах", добиралися чотири дні – болотами, під безперервним дощем. Іноді йшли по груди у воді. Тубільці зводять житла на 20-метрових палях. У кожному будинку розміром 6 на 4 метри мешкає сім'я з дітьми, собаками і свинями. Піднятися всередину можна сходами, вирубаними в палях. Тварин і малих дітей затягують за допомогою кошиків на мотузках.
Багато хто бачив білих людей уперше.
Землі як такої в джунглях не видно. Скрізь повалені стовбури дерев і переплетені корені.
На мокрій гілці послизнувся, впав на бік і врізався ребрами в колоду. Довелося вколоти знеболювальне, наклав на забій мазь, зверху – компрес, зафіксував широким пластиром. Носильник показав свою поранену шипом ногу. Промили рану і наклеїли пластир. Другий підсунув нагноєний палець. Вишикувалася черга по пігулки, на перев'язи, обробку ран. У довколишніх селах збиралися юрби стражденних. Безсилих приводили. Помираючих приносили. За тиждень хворі з'їли всі таблетки й випили всі мікстури, хоча медикаменти ми брали із запасом. Залишилося активоване вугілля. Пояснив, що це – від розладу шлунка. У всіх, як за командою, вночі прихопило животи, і наступного дня стояла черга.
Їстівних тварин у мокрих джунглях практично немає. Полюють переважно на звіра кускус. Він схожий на тхора. Короваї їдять страви із сагової пальми. На смак нагадують клей. Через брак сонця банани не визрівають, їх зривають зеленими і твердими. Якщо зарити в гаряче вугілля, нагадають печену картоплю.
Свині для тубільців – як гроші.
Їх не їдять. Під час нападу сильнішого племені ними можна відкупитися. За дві свині уникають покарання за умисне вбивство. Більшість міжусобних воєн відбувається через крадіжки цих тварин. Жінку можна купити за п'ять льох. Але за умови, що ті не крадені, а жінка – з того ж роду, що й чоловік. Якщо за два роки після шлюбу не народжується дитина, чоловік має право забрати викуп.
Перед сном мащуся кремом від комах, натягую спортивний костюм, заправляю штанини у вовняні шкарпетки, ховаю голову в капюшон і просочую одяг захисним спреєм. Потім рідким репелентом окреслюю уявне коло, накриваюся сіткою. Сплю рівно 7 годин – стільки діє репелент. Комарі досягають неймовірних розмірів. Їхні укуси болючі.
Короваї – вимираюче плем'я. Однак ніхто не знає, де вони ховають своїх мерців. Кажуть: "Не в землі і не у воді". Історичні джерела стверджують, що раніше короваї з'їдали не тільки полонених воїнів, а й померлих родичів. Чи зберігається ця традиція нині? Чіткої відповіді не отримали. Кладовищ немає, і людей похилого віку в племенах теж не видно.
2 
1
Коментарі