На День матері 2013 року отримала грамоту від Жовківської райдержадміністрації. Вийшла на сцену зі своїми чотирма дітьми. А дорогою додому потрапили в аварію. Христина була у важкому стані – мала черепно-мозкову травму. За шість місяців я витратила все, що заробила за кілька років.

Дитині була потрібна операція. Чоловік сказав, щоб на нього не розраховувала. Продала цінні речі, взяла кредит. Мусила щомісяця повертати по 500 доларів. А курс виріс із 8 до 21 гривні. Стала заробляти 300 доларів, хоч раніше мала тисячу. Скочувалася в боргову яму.

Жінка, з якою працювали на конференціях, запропонувала поїхати в Ізраїль. Посередник хотів 5 тисяч доларів за дозвіл на роботу. Польщу обрала як дешевшу альтернативу.

Мені обіцяли допомогти з роботою у видавництві. Отримала запрошення, але виявилося, що там про мене й не чули.

Поїхала до батькового друга у Варшаву. Намагалася праце­влаштуватися через соцмережі. За роботу кондитера обіцяли тисячу доларів за місяць. Пан Василь, до якого додзвонилася, вперто не називав адреси підприємства. Казав, що везе робітників тільки з України, а не з Польщі. Таки домовилися, що підбере мене на вокзалі в Лодзі. За вакансію мала заплатити 200 злотих.

У бусі їхали кілька жінок. Водій возив нас кругами, а потім завернув до лісу й зупинився на галявині. Там стояли три будинки. Один для робітників, другий – для охорони, в третьому розташовувалося кондитерське виробництво.

Віддала на вході цінні речі разом із мобільним телефоном і ноутбуком. Попросили й паспорт, але я його не знайшла. Зрозуміла, що забула його у Варшаві, коли була в гостях. Пообіцяла у вихідні привезти. Але чоловік, який забирав речі, сказав: "Ти звідси не вийдеш. Маєш відробити за вакансію та житло". Почало боліти серце: залишила дітей на батьків, а за кредит у них могли забрати будинок.

У кімнаті поселили з 17 жінками. На 50 людей були один душ і туалет. Наступного дня працювали три зміни поспіль – із шостої ранку до вечора. Пекли булки, прибирали. На другий день почала підбурювати жінок утікати. Та вони були, як зазомбовані. Їх лякали, що вб'ють і в лісі закопають. Але таки вдалося вмовити їх скласти план утечі.

 

О четвертій ранку мене розбудив охоронець. Пхнув ногою в плечі: "Вставай!" Зрозуміла, що мене здали. Завів у їхню будку і дістав батіг. Скомандував: "Роздягайся". Відшмагав по плечах так, що залишилися червоні сліди. Потім каже: "Вдягайся, курво, йди до праці".

Йшла та плакала. Водій буса, який стояв на території, спитав, що сталося. Сказала, що в мене померла бабця. Він запропонував підвезти. Коли проїжджали повз охорону, нагнулася, ніби кульчик загубила.

Висадив на зупинці в Лодзі. Був початок жовтня, а на мені – тонкі штани, білий халат і тапочки. Згадала про пару пенсіо­нерів, із якими познайомилася в поїзді дорогою до Лодзі. Попросила в перехожої телефон і подзвонила. Розказала про все.

У них удома жінка обробила мої рани на спині. Купили одяг, телефон. У подружжя жила деякий час. Прибирала й готувала їсти.

Щоб мене не знайшли попередні роботодавці, вирішила шукати роботу у Варшаві. Нові знайомі купили квиток і дали в дорогу 500 злотих. Приїхала до польської столиці серед тижня, а робота була лише з початку наступного. У чоловіка, який сидів біля мене в інтернет-кафе, спитала, чи може порадити хостел. Він виявився власником одного. Запропонував відвезти. Відмовилася: "Мені потрібна лише адреса". Анджей залишив машину на стоянці, до хостелу ми вирушили автобусом.

Перші дві кімнати не підійшли: в одній було забагато людей, у другій мешкала жінка із сином, в якого смерділи шкарпетки. У наступній було затишно й чисто, але стояла розкладена канапа. "Це мій покій", – пояснив Анджей. Варіантів не було. Лягла вдягнена, взуття поклала під подушку. Всю ніч прислухалася, чи не йде він мене ґвалтувати.

Коли не мала, чим платити за хостел, прибирала й готувала. Ми з Анджеєм подружилися. Позичав гроші – висилала їх батькам, аби нічого не запідозрили.

Влаштувалася на кондитерську фірму. Там не заплатили. Та ще й набралася вошей, бо вдягали багаторазові шапочки. Стажувалася ще у двох організаціях. Сказали, що не підходжу. Згодом дізналася, що вони користуються безоплатною працею стажерів.

Знайшла роботу адміністратора в готелі. На співбесіду запросили до звичайної квартири. Коли зайшла туди з кількома жінками, двері замкнули на ключ. Полячка, яка проводила співбесіду, сказала, що всі їй підходимо. Я втішилася. Як до кімнати зайшов голий чоловік, замотаний рушником, нам почали розповідати про ерогенні зони. Думала, це для масажисток і мене не стосується. Та потім полячка зняла рушник і показала закінчення по-французьки. Забігла в туалет і закричала, що дзвоню в поліцію. Зателефонувала Анджею: "Рятуй! Я потрапила в бордель". За дверима все затихло. Доки приїхала поліція, у квартирі нікого не було.

– Усе життя працювала в офісах, до фізичної роботи не звикла, – говорила Анджею. Каже: "Ти ж готувала – і я їв. Вмієш виховувати дітей, бо маєш своїх четверо". Послухала його і найнялася нянею. Мала двох вихованців. Готувала на замовлення. Жінки у Варшаві цим не займаються. Або купують напівфабрикати, або їдять у ресторанах. Коли мають прийти гості, запрошують кухарів.

Замовлень побільшало на початку 2016 року, коли перемогла на фестивалі вареників у Варшаві. На Різдво їх продавали по 1 злотому. За ніч наліпила 1200 штук. Чистий заробіток мала 700 злотих.

Із польським бізнесменом Даніелем познайомилася на презентації його книжки. Забігла туди з букетом, що мені подарували. Коли вручила, виявилось, у нього день народження. Запам'ятав мене. Вдруге зустрілися на Дні доброчинності, який організовувало "Товариство приятелів України". Він був спонсором, а я – співорганізатором. Тоді ж усе почало сипатися: поменшало замовлень, родина, в якій працювала нянею, переїхала в інше місто. Вирішила повертатися в Україну. Коли телефоном сказала Даніелю, що Польщі з мене досить, запропонував роботу в офісі його фірми. До вересня 2017-го забрала дітей у Польщу.

Два роки навчалася в Поліцеальній школі у Варшаві. Займалася у вихідні, з 8:30 до 15:00. Вивчали кримінальне, цивільне, адміністративне право, сімейний кодекс, удосконалювали польську. Навчання – безкоштовне. Заняття пропускати не можна, бо тоді не допускають до іспиту. Випускники отримують право працювати в держустановах без додаткових дозволів на роботу.

Вивчала право, аби покарати всіх своїх кривдників. Мені вдалося посадити за ґрати на 15 років особу, яку звинуватили в торгівлі людьми. Допомагаю людям: збираю доказову базу, готую документи до суду. Але професійно цим займатися не хотіла б.

Почала писати книжку про своє життя. Після 100 сторінок зрозуміла, що роблю щось не те. Кому цікава історія чергової заробітчанки? Тепер описую ситуації, в які потрапляли українці, й раджу, як із погляду закону вони мали б діяти.

×