КГБ арештував за лист, який починався словами "Друже Стефку"
Двоюрідні брати Іван і Петро Манорики були в підпіллі. 1944 року фронт посунувся вперед і до нас прийшла радянська армія. У Чорткові, на околиці якого було наше село, розгорнули військову частину. Батьки мали будинок і велику господарку – стайні, стодоли, сараї. Військові облаштували в нас майстерню для зброї. Наша хата їм підійшла, бо стояла в полі. У кількох кімнатах жили офіцери й слюсарі.
Я цікавився зброєю і тим подобався військовим. Носив їм самогонку – знав, де її дістати в селі. Так подружився з ними, що навіть ночувати лишався. Не хотів їсти того, що мати готує, бо цікавіше було обідати з армійцями. Мали американські свинячі тушонки, які пахли на кілометр. Стріляти мені дозволяли. Зброя була відкрита: гранати, карабіни, скоростріли складали у дворі.
Брати з підпілля питали, що в нас і як. Відповів: "Мені довіряють". Попросили акуратно час від часу щось брати для них. Передавав пістолети, гранати. Це тривало, доки не почали помічати. Узбек капітан Магрібов зауважив, що зброя зникає. Дав зрозуміти, що мене підозрюють. Аби убезпечитись, я поїхав із Чорткова.
Знайома сестри працювала в кінофікації. Виробила мені відрядження у Львів. На курси кіномеханіків поїхали з двоюрідним братом Романом, він допомагав зброю красти. Мене поселили в гуртожиток, а брата – ні. Спали на одному ліжку.
Через три місяці курси закінчились. Треба було повертатися на роботу туди, звідки прислали. Ми ж записалися на ще одні тримісячні курси. Коли й вони скінчилися, залишилися в місті. Жити не було де. Ночували на вокзалах.
Полячка Зося обіцяла дешево здати квартиру. Ми платити не збиралися. Вирішили, що трохи поживемо, а потім утечемо. Виявилося, полька вдома мала бордель. Помешкання було велике. Час від часу туди заходять військові. А якось уночі приїхала міліція. З квартири всі почали тікати. Дівчата й чоловіки стрибали через вікна. Ми з Романом – за ними.
Вешталися, доки я побачив оголошення про набір студентів у Львівську "Політехніку". Записався і пройшов на машинобудівний факультет. То було страшне – бо з математики завжди мав двійки. Зрозумів: це не моє. Натрапив на афіші про прийом у студію Театру імені Марії Заньковецької. Вирішив спробувати.
У театрі познайомився з хористом Романом Гузієм. Домовилися, що приходитиму до нього на квартиру готуватися до екзаменів. Переживали, як складатиму іспити, бо заїкався. Учив вірш Шевченка "Мені тринадцятий минало" і прозу Винниченка. Вірш навчився декламувати. Коли прийшов до Гузія працювати із прозою, полька, в якої винаймав житло, сказала: "Пане Борисе, тікайте й не показуйтеся тут. Уночі пана Романа арештували".
Приймальна комісія не розуміла, чому вірш можу читати без запинки, а з прозою не виходить. Дали зіграти етюд про повстанця, якого ведуть на розстріл. Наприкінці мав крикнути: "За що ви мене мучите?!" Добре вийшло, бо тема мені близька. На вступ до студії подали 100 заявок. Пройшли 30. Я був серед них.
Отримав гуртожиток. Вибрали старостою групи. Вночі ми з хлопцями любили погуляти, а потім довго спали. Якось директор прийшов нас будити. Розізлився, зі старости мене зняли. Хотіли відрахувати з навчання, бо заїкався. Один професор підказав лікаря, який допоміг.
Мій дебют – головна роль у виставі "Одруження Бєлугіна". Її мав грати інший актор, мене призначили в другу чергу. Та перед прем'єрою в того зник голос. Мені було 19, досвіду майже не мав. У свою партнерку був закоханий. Їй було за 30, дружина режисера, виконувала всі головні ролі. Як зіграю у виставі, переживав весь колектив.
На прем'єру приїхав ректор Київського театрального інституту Іван Чабаненко. Після вистави розказав, що набирає людей на акторський курс. Порадив учитися. У театрі саме намічалася літня відпустка. Вирішив їхати до столиці вступати в інститут.
Навідався додому розказати про все батькам. Черешні рясно вродили. Виліз на дерево і наївся перед від'їздом. Одна галуза була така, що ягоди на ній, як бомбони. Ще не достигли, і я перев'язав їх шматою, щоб з'їсти, коли повернуся з Києва. Дорогою до мене причепилася циганка: "Їдеш далеко. А поїдеш ще далі й надовго". Радила вертатися. Я не зважив на її слова.
У Києві зустрів Степан Стецько, з яким навчалися у студії. Він закінчував інститут. Мав звільняти орендовану квартиру. Раніше в листі я написав йому, що міг би там оселитися. Він погодився.
Наступного дня пішов до ректора Івана Чабаненка. У приймальні чоловік у темно-синьому костюмі про все розпитував, підозріло дивився, здався схожим на Юду. Іван Іванович дав квитки на виставу московського театру, який тоді гастролював у Києві. Зі Стецьком домовилися зустрітися біля театру.
Вийшов заздалегідь. Недалеко від театру побачив чорну машину. Поряд, спершись на паркан, стояли троє чоловіків. Спитали, чи я бухгалтер Кравченка. Відповів: ні. Тоді, чи я Мірус. Не встиг нічого сказати, як мені руки скрутили й посадили в машину. Повезли в управління КГБ.
Спецслужба перехопила мій лист до Стецька, який починався зі слів "Друже Стефку…" Так починали листування націоналісти. Запідозрили мене у співпраці з ними. Стецька арештували. Він підтвердив їхні здогади. Казав, що я приїхав до Києва, щоб перевірити роботу Організації українських націоналістів у театрі. Рік тривало слідство. Мучили, щоб зізнався. Та я не міг, бо це була неправда.
Звинуватили в організації замаху на Микиту Хрущова. Коли мене збитого приводили в камеру, інші в'язні радили: "Кажи все, що слідчі хочуть". Я їх послухав. Писав, ніби сам усе організував. 1950 року з Москви прийшов вирок суду: 10 років таборів.
Відправили етапом на Воркуту. На пересилці у Вологді сиділи три місяці у великій камері. Побачився зі Стецьком – його засудили на 20 років. Одному єврею розказав, як він мене підставив. Той набив йому морду.
У Воркуті на шахті добував вугілля. Робота була важка. Врятувала весела натура. Познайомився з в'язнями, відкрився їм, і мене взяли під опіку. Допомогли організувати легшу роботу. Спочатку був зчепником – чіпляв вагони з вугіллям, а потім став "дверовим" – стежив, щоб двері в шахту не відчинялися зайвий раз.
Великим щастям було попасти в гурток самодіяльності. Умовив начальство мене туди взяти. На репетиції відпускали неохоче: "Как же так? Он ведь бандеровец".
Мріяв потрапити на роботу в "культурно-воспитательную часть". Влаштували в'язні-москвичі, які мали зв'язки з начальством. Коли начальник частини пішов у відпустку, я три місяці байдикував. Та, коли начальник повернувся, мене відіслали на найважчу роботу. Через два дні сказав, що більше не можу. Хлопці порадили вдарити начальника – мене відправлять у тюрму. З одним дружком посідали в шахті. Начальник кричав. Ударили його по голові, потекла кров. Збіглося вище начальство. Нам дали чотири доби карцеру, а потім на три місяці – у в'язницю.
Відправили на сусідню шахту У штрафний табір. Заправляв батареї, що освітлюють підземелля. Сиділи з товаришем у кімнаті для відпочинку й побачили, як коридором повз черговий, який видавав в'язням номерки, з порубаною головою. Ми злякалися. Через вікно втекли в котельню. Сиділи там до ранку. Нас арештували як свідків убивства. Ще чотири місяці були під слідством на штрафній шахті.
Після смерті Сталіна полегшало. Створили центральну культбригаду, яка виступала по таборах. Серед артистів були й жінки. З часом зняли колючий дріт, почали пускати на вільне поселення. Вийшов закон, за яким кожен в'язень раз на рік має право поїхати у відпустку. Наприкінці 1955-го в заяві нафантазував, що мій батько при смерті. Відпустили на 20 днів.
Дорогою заїхав у Москву, потім – у Крим. У Києві навідався до львівського педагога Бориса Івченка, який працював на кіностудії імені Олександра Довженка. Всю ніч ми їздили по ресторанах. На вечір другого дня добрався додому. На станції в Чорткові зустріла братова дружина Галя. Мів сніг, я дорогою її про все розпитував. Коли поцікавився за тата, відповіла, що він учора помер. Жахнувся. Його не стало, коли я гуляв.
На волю вийшов 1957-го. Борис Івченко став директором Київської кіностудії. Подав туди заяву, склав іспити. Але Радянський Союз більше грошей виділяв на озброєння, а не на кіно. Жив у Івченка. Якось до нього заїхав директор Театру Заньковецької. Сказав: "Не видумуй і повертайся до Львова". Відтоді працюю там у Театрі імені Марії Заньковецької.
1 
1
Коментарі