Ексклюзиви
Вівторок, 26 листопада 2019 10:58

"З ранку до ночі малював. Цими аркушами мати розпалювала піч"

Проти політичних в'язнів фабрикували справи про зґвалтування

У 16 років узяв у руки скрипку. Її батько привіз із заробітків в Америці. Знайомий лемко позичив її грати по весіллях. Тато забрав інструмент, коли я сказав, що хочу бути музикантом. Та на вступних іспитах до Чортківського музично-педагогічного училища я провалився. Працював у дорожній бригаді в колгоспі – молотом дробив камінь на щебінь. Через три роки здійснив свою мрію.

Після навчання поїхав учителем музики у Борщів на Тернопільщині. Створив молодіжний ансамбль із вчителів, а в палаці піонерів мав дитячий ансамбль пісні і танцю "Сонце". Не збирався виконувати офіційні радянські пісні, тому почав писати власні. Коли мене затримали, говорили, що арештували композитора й поета.

Один кадебіст кричав: "Он больше получает, чем секретарь райкома партии!" Я тоді працював справді багато – викладав музику в школі, естетику в Борщівському технікумі механізації. Це був новий предмет. Погодився його читати, бо хотів створити в навчальному закладі чоловічий хор. На стаціонарі вчилося багато молоді. Думав: "Хіба не знайду там 100 співочих голосів?"

  Микола ГОРБАЛЬ, 79 років, політв’язень, поет, політик. Народився 10 вересня 1940 року в лемківському селі Воловець у Польщі. Батько закінчив дяківський інститут, керував церковним хором. Мати займалася домашнім господарством. 1945-го родину примусово виселили на Харківщину. Потім переїхала в село Летяче Заліщицького району на Тернопільщині. Закінчив музично-педагогічне училище в Чорткові.  Працював учителем музики в Борщеві. Там у технікумі механізації викладав естетику та керував молодіжними ансамблями. Заочне відділення музичного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту так і не закінчив. 24 листопада 1970 року арештований за ”антирадянську агітацію та пропаганду”. Засуджений до п’яти років позбавлення волі і двох – заслання. Після звільнення став членом Української Гельсінської групи. Працював сантехніком, електромеханіком ліфтів. Весною 1979-го домагався дозволу виїхати до родичів у США. За півроку арештований за сфабрикованим звинуваченням у спробі зґвалтування. Отримав п’ять років таборів суворого режиму. За добу до закінчення терміну за ”розповсюдження наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад” дали ще вісім років таборів і три – заслання. Вийшов на волю достроково – 23 серпня 1988-го. Відбув у неволі 16 років. Реабілітований. Працював секретарем виконкому Української Гельсінської спілки. Був депутатом Київської міськ­ради, Верховної Ради. Видав шість поетичних збірок, дві книжки мемуарів і роман ”Повернення”. Член українського і міжнародного ПЕН-клубів. Нагороджений Орденом Свободи. На честь покійного старшого брата Богдана заснував благодійний фонд ”Галерея Богдана” – для підтримки непрофесійних митців-інвалідів. Організатор та учасник чоловічого вокального гурту ”Лемки Києва”. Улюблені поети – Тарас Шевченко й Богдан-Ігор Антонич. Життєве кредо: ”Життя на Землі – це екзамен на гідність”. У шлюбі вдруге. Дружина 76-річна Ольга Іванівна працювала програмістом. Син Андрій, 41 рік, – соціолог
Микола ГОРБАЛЬ, 79 років, політв’язень, поет, політик. Народився 10 вересня 1940 року в лемківському селі Воловець у Польщі. Батько закінчив дяківський інститут, керував церковним хором. Мати займалася домашнім господарством. 1945-го родину примусово виселили на Харківщину. Потім переїхала в село Летяче Заліщицького району на Тернопільщині. Закінчив музично-педагогічне училище в Чорткові. Працював учителем музики в Борщеві. Там у технікумі механізації викладав естетику та керував молодіжними ансамблями. Заочне відділення музичного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту так і не закінчив. 24 листопада 1970 року арештований за ”антирадянську агітацію та пропаганду”. Засуджений до п’яти років позбавлення волі і двох – заслання. Після звільнення став членом Української Гельсінської групи. Працював сантехніком, електромеханіком ліфтів. Весною 1979-го домагався дозволу виїхати до родичів у США. За півроку арештований за сфабрикованим звинуваченням у спробі зґвалтування. Отримав п’ять років таборів суворого режиму. За добу до закінчення терміну за ”розповсюдження наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад” дали ще вісім років таборів і три – заслання. Вийшов на волю достроково – 23 серпня 1988-го. Відбув у неволі 16 років. Реабілітований. Працював секретарем виконкому Української Гельсінської спілки. Був депутатом Київської міськ­ради, Верховної Ради. Видав шість поетичних збірок, дві книжки мемуарів і роман ”Повернення”. Член українського і міжнародного ПЕН-клубів. Нагороджений Орденом Свободи. На честь покійного старшого брата Богдана заснував благодійний фонд ”Галерея Богдана” – для підтримки непрофесійних митців-інвалідів. Організатор та учасник чоловічого вокального гурту ”Лемки Києва”. Улюблені поети – Тарас Шевченко й Богдан-Ігор Антонич. Життєве кредо: ”Життя на Землі – це екзамен на гідність”. У шлюбі вдруге. Дружина 76-річна Ольга Іванівна працювала програмістом. Син Андрій, 41 рік, – соціолог

Говорив зі студентами про національне мистецтво. Читав поезії Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча й ті, що ходили по руках. Казав: "Ви – сільська інтелігенція, повинні нести національну культуру". За кілька днів спитали, чи міг би я провести відкритий урок для викладачів Тернопільської області. Погодився.

На мій урок прийшли тільки кадебісти. За три дні викликали до Тернополя нібито на семінар. Дорогою якісь чоловіки скрутили руки, заштовхнули в автомобіль і привезли у місцеве КДБ. Тримали три дні, а потім показали санкцію на арешт – у мене під час обшуку знайшли рукопис поеми "Дума", в якій Радянський Союз зобразив тоталітарною державою, а Україну – колонією. Звинуватили в розповсюдженні самвидаву, проведенні "антирадянської агітації й пропаганди". Півроку провів у слідчому ізоляторі КДБ.

Суд тривав дві години. Підтвердив, що я писав ту поему. "Звідки ти це все знаєш?" Відповів, що чув по радіо. У мене був приймач – "Спідола", мав 13-й діапазон, якого не було в інших. Слухав західні радіостанції. У вироку написали: "Під впливом прослуховування ворожих радіостанцій став на шлях боротьби з радянською дійсністю".

Відбував покарання в Мордовії, в "політичному" таборі суворого режиму. Там переважно були українці. Серед них – воїни УПА. Прийняли у своє братство. Василь Якуб'як потиснув руку: "Миколо, не переживай! Я живий-здоровий, а відбув уже майже 25. Все буде добре". Мені навіть соромно стало за свій мізерний строк у п'ять років.

У таборі з інженером-економістом Зиновієм Антонюком вели підпільну "хроніку із зони" – на тоненькому цигарковому папері записували вироки, беззаконня тюремників, свідчення вже відомих у світі в'язнів. Інформацію передавали на волю. Ці повідомлення поширювали самвидавом, передавали на "Радіо Свобода" та "Голос Америки".

Брав участь у всіх акціях протесту. Там зустрів найкращих людей України й зумів позбутися тваринного страху. Говорив і писав усе, що думав.

Після п'ятирічного ув'язнення мене етапом, що тривав 59 днів, відправили на дворічне заслання в Сибір – у село Парабель Томської області. Там будували нафтопровід. Працював кочегаром без вихідних по 12 годин. Жив у вагончику. То було ідеальне місце, щоб слухати "Радіо Свобода" – весь Сибір заглушити не могли. Мені пропонували залишитися в Парабелі, обіцяли квартиру й роботу. Відмовився. Знав, що вже створена Українська Гельсінська група. Вирішив: моє місце – серед тих хлопців.

Із Валерієм Марченком (правозахисник, літературознавець і перекладач. – Країна) ми стали родичами. З Уралу він надіслав лист від своєї тітки Алли – молодшої сестри його матері. Ми з нею почали листуватися. Побралися, коли повернувся до Києва. Отримав прописку. Працював сантехніком, електромеханіком з ремонту ліфтів. Допомагав репресованим та їхнім родинам, передавав інформацію на Захід. Алла розуміла, що зі шляху боротьби не зійду. Після другого арешту сказала: "Ти добігаєшся. Я тобі передачі носити не буду". Наші шляхи розійшлися.

Влада не стала мене довго терпіти. "Політичним" фабрикували кримінальні справи. Мені та В'ячеславу Чорноволу – "спробу зґвалтування". Намагалися ізолювати нас, принизити, дискредитувати. На мій захист виступили правозахисники, із листом звернувся поет Василь Стус.

У січні 1980-го на закритому засіданні суду отримав п'ять років таборів суворого режиму. Сестру Марію допустили до зали, а решту родичів – тільки на оголошення вироку. "Я, можливо, перший, кому фабрикували справу за таким гидким звинуваченням. Сьогодні офіційно оголошую себе членом Української правозахисної Гельсінської групи", – таким було моє останнє слово.

Автор: Public domain
  Микола Горбаль (ліворуч) сидить поряд із співзасновником Української Гельсінської групи, політичним і громадським діячем, народним депутатом Левком Лук’яненком під час презентації книжки останнього ”Вірую в Бога і Україну”. Київ, 1991 рік. Чоловіки разом були в таборі особливо суворого режиму в селі Кучино Пермської області Росії
Микола Горбаль (ліворуч) сидить поряд із співзасновником Української Гельсінської групи, політичним і громадським діячем, народним депутатом Левком Лук’яненком під час презентації книжки останнього ”Вірую в Бога і Україну”. Київ, 1991 рік. Чоловіки разом були в таборі особливо суворого режиму в селі Кучино Пермської області Росії

Покарання відбував у кримінальних зонах на Миколаївщині. У селі Ольшанське працював токарем, а в Новоданилівці – в кар'єрі на обробці граніту. Було важко фізично. Навіть кримінальники казали: "Коля, это же Бухенвальд". Мене обклали стукачами. Коли один із нашого бараку звільнявся, сказав: "Колек, будь осторожен. Только здесь тебя 20 человек пасут". Та я зумів в україномовній пресі на Заході надрукувати вірші та статті "Право на захист", "Про життя в кримінальному таборі". В ув'язненні зареєстрував шлюб з Ольгою Стокотельною.

У жовтні 1984-го, за добу до звільнення, мене етапом доправили до Миколаївського СІЗО й арештували за "розповсюдження наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад". Завели нову справу. До неї додали 45 антирадянських віршів, які вилучили ще 1979 року, і мої публікації в західній пресі. "Я прополз на пузе до Берлина, чтобы сегодня какая-то мразь позорила нас на весь мир! Клевета на советский строй – это преступление. Был бы товарищ Сталин, я б тебя, сволочь, тут же пристрелил, и рука бы не дрогнула!" – кричав прокурор. У квітні 1985 року Миколаївський обласний суд оголосив мені вісім років таборів особливо суворого режиму та три роки заслання.

Як "особливо небезпечного державного злочинця-рецидивіста" відправили в табір особливо суворого режиму в село Кучино Пермської області. Я знав там практично всіх – Лук'яненка, Овсієнка, Кандибу, Сокульського, Приходька, Гориня, Рубана. Це був табір смерті – невеличка жорстока тюрма.

Звільнили 1988 року. Президент США Рональд Рейган на зустрічі з Михайлом Горбачовим у Рейк'явіку запитав його про політичних в'язнів. Той відповів, що таких у Радянському Союзі нема, а Рейган зачитав із листка наші прізвища. Залишав табір одним з останніх. З Пермі нас вивозили літаком під конвоєм. Я був у наручниках і смугастому одязі. Коли стюардеса розносила їсти, офіцер зняв кайданки, дозволив вечеряти.

З аеропорту автомобілем привезли під хату. Не одразу впізнав місцевість. За 10 років виросли дерева, з'явилися нові будинки.

За три-чотири дні після звільнення до мене прийшли Михайло Горинь і В'ячеслав Чорновіл: "Миколо, треба було на нарах спати, а тут нема часу – Україна бурлить!" Так я став виконавчим секретарем Української Гельсінської спілки. Формував її структури в областях. "Радіо Свобода" передало мій домашній номер як контактний телефон. Надія Світлична, яка працювала там диктором, прислала диктофон і присоску до телефонної трубки. Дзвонили з усієї України, повідомляли про насильство влади над вільнодумцями. Щовечора передавав інформацію на "Радіо Свобода". Зранку про це знав увесь світ.

1990 року запропонували балотуватися до Київської міської ради від екологічної організації "Зелений світ". За кілька днів прийшли журналісти з "Вечірнього Києва". Розповів, що я вчитель музики. КДБ не дозволяє мені працювати за фахом, тому зараз я – виконавчий секретар Української Гельсінської спілки. Цього було достатньо, щоб на виборах я обійшов вісьмох конкурентів.

1990 року підняли національний прапор біля Київміськ­ради. Площу Жовтневої революції перейменували на майдан Незалежності й демонтували пам'ятник Леніну, підтримали студентську революцію на граніті.

1994-го у Борщеві пройшов до Верховної Ради. Коштів на кампанію не мав. Та мене люди знали, бо довго працював у тих краях, та й слухали мене по "Радіо Свобода".

Створив благодійний фонд "Галерея Богдана", а в рідному селі – садибу-музей. В одній залі розмістив експозиції, присвячені шістдесятникам. Два інші відвів для художніх робіт старшого брата.

Богдан важко хворів у дитинстві. До школи не ходив, читати не вмів, говорив мало. Та з ранку до ночі малював кольоровими олівцями на альбомних листках. Його малюнками мати розпалювала піч. З неволі я написав їй, щоб не викидала братових робіт. Мистецтвознавці дивувались – у них дотримані всі правила композиції. Він зображував речі, яких ніколи не бачив. Персонажів його малюнків я побачив у мордовських таборах – стрижених людей, колони в'язнів, конвоїрів з автоматами й собаками. Два роки Богдан жив із матір'ю у моїй київській квартирі. Створив майже дві тисячі робіт. Перестав малювати після смерті матері 1995-го. За три роки не стало і його.

Будучи народним депутатом, я зустрівся з колишнім майором, старшим слідчим з особливо важливих справ Григорієм Бідьовкою. Він вів мою справу 1970-го. Запропонував йому разом написати книжку: "Нація потребує консолідації. Колишні неприятелі мають стати друзями. Напишіть, чому ви бачили в мені ворога і хто був зацікавлений у цьому. А я опишу, що пережив у кадебешних слідчих ізоляторах. Це має бути цікавий твір двох антагоністів". Він відмовився: "Я не письменник".

Зараз ви читаєте новину «"З ранку до ночі малював. Цими аркушами мати розпалювала піч"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 431
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода