Актриса Лариса Кадочникова розповідає про трьох головних чоловіків у своєму житті
"Збирайся швиденькою. Їдемо на виставку Іллі Глазунова", – одного дня сказала мені мама. Біля виставкового залу на набережній товпилося повно людей. Пускали тільки за запрошеннями. У нас вони були. Насилу продерлися крізь натовп.
Картини вразили – церкви, портрети героїв Достоєвського, жінки з великими очима. До нас підійшла дружина Глазунова – Ніна Виноградова. Запропонувала познайомити з чоловіком. Коли представляла мене, сказала: "Глянь, які у неї красиві очі. Обов'язково маєш намалювати". Наступного дня Глазунов подзвонив і попросив мене приїхати в майстерню. Наполіг, щоб узяла таксі. Пообіцяв оплатити. За півгодини зробив малюнок олівцем. За кілька днів знову запросив у майстерню. Малював 2 години. Викликав таксі, посадив у машину. Піднімаюся до своєї квартири на третьому поверсі, а біля дверей стоїть Глазунов. Зрозуміла, що закохалася в нього.
Ніна Виноградова знала про наш роман. Істерик не влаштовувала. Ілля був добрий і щедрий. Купував сукні та прикраси. Зустрічалися з ним майже щодня три з половиною роки. Постійно мене малював. Усі помітили, що на його картинах у жінок очі стали ще більшими. Казали, це так Кадочникова впливає.
У лютому 1958-го Глазунов мав їхати на виставку в Польщі. Йому висунули ультиматум: хочеш виставлятися – маєш залишити Кадочникову або розлучайся з дружиною. Коли зустрілися, сказав: "Люблю тебе, але ми повинні розійтися". Розрив переживала важко. Багато плакала, сильно схудла. Мене врятував театр.
Через багато років якийсь канал хотів зняти сюжет про нас із Глазуновим. Домовилися про зйомки в його картинній галереї в Москві. Ілля в останній момент передумав, сказав, що недобре почувається.
Ніна Виноградова перед черговою виставкою чоловіка 1986 року викинулася з вікна його майстерні. На голову одягла шапку. Хотіла і після смерті лишитися красивою.
Після розриву з Глазуновим до мене підійшов Юрій Іллєнко – він вчився у ВДІКу на операторському факультеті. Спитав, чи можна провести додому. Погодилася. Наступного дня попросив дозволу подзвонити. А через день – чи можна прийти в гості. Після третього побачення Юра зробив пропозицію. Сказала, що спитаю у мами. Вона була "за": "Ось цей хлопець по-справжньому тебе кохає".
"Я обов'язково стану режисером і ти гратимеш у мене всі головні ролі", – казав Іллєнко після одруження. Прожили з ним 15 років. Ніколи не готувала. Часто куховарив Юра. Варив смачний борщ, прекрасно запікав м'ясо. Говорив: "Отримую задоволення, коли щось для тебе роблю". Також ходили в кафе і ресторани.
Після закінчення ВДІКу направили на роботу в кіностудію імені Горького. Однокурсник, з яким разом показували уривок на випускному екзамені, мріяв працювати в "Современнику". Умовив поїхати з ним на проби, щоб показати випускну сценку. Після перегляду головний режисер театру Галина Волчек сказала: "Беру Кадочникову". Від щастя хотілося стрибати. Мій партнер проби провалив, але не засмутився. Казав: "Якби не я, ти не стала б актрисою цього театру".
Заприятелювала з Ніною Дорошиною. У виставі "Голий король" вона грала принцесу. Якось сказала їй: "Ніночко, мені так твоя роль подобається!" А вона: "Вчи текст. Я скажу про це Олегу Єфремову (театральний режисер, був художнім керівником театру "Современник". – Країна)". Іншим разом похвалила її роль марокканки у "П'ятій колоні" за Ернестом Гемінґвеєм. Ніна: "Я скажу про це Олегу". За кілька днів роль була моєю. Зараз таке складно уявити.
На роль Наташі Ростової у фільмі Сергія Бондарчука "Війна і мир" пробувалася рік. Грати головну героїню хотіли сотні актрис з усього Радянського Союзу. Бондарчук обрав мене. Олег Єфремов погодився відпустити з театру на зйомки. Вже почала вчити текст і випадково побачила в місті афішу стрічки. Замість мене в образі Наташі Ростової – актриса Людмила Савельєва. Це був удар. Згодом дізналася, що я не сподобалася асистентці режисера. Вона поїхала в Петербург і запропонувала Савельєвій попробуватися на роль Ростової. Бондарчук затвердив її. Мене навіть не попередив.
Сценарій фільму "Тіні забутих предків" Сергій Параджанов приїхав затверджувати у Москву разом з Юрієм Іллєнком. Щоб нас познайомити, Юра призначив зустріч на Тверській. Приходжу, а на чорному чемодані сидить чоловік – схожий на Чарлі Чапліна, у чорному костюмі й чорному капелюсі. То був Параджанов. Сказав: "О, так це ж Марічка!" Поїхала на проби – і мене затвердили.
Знімали "Тіні" у селі Криворівня Верховинського району на Івано-Франківщині. Туди треба було їхати на рік. Єфремов обурився: "Як ти можеш кинути театр і поїхати на цілий рік? Буде в тебе ще купа зйомок. Мосфільм поряд". Почала просити. Він узяв заяву і підписав. Так і не пробачив мені цього. Коли зустрічалися, не вітався.
На перегляд першого відзнятого матеріалу "Тіней" Сергій Параджанов всіх запросив у сільський клуб. Жоден кадр не сподобався. Звикли до кіно, яке показує реалізм життя. А тут – поетичне, про яке після Довженка забули. Сказала Параджанову: "Зніматися в такому барахлі не буду. Повертаюся в "Современник". Він отетерів: "Не вигадуй. Це буде геніальний фільм". Юра теж не схотів далі знімати. Знайшли іншого оператора, на роль Марічки запросили іншу актрису. За день до того як ми з Юрою мали їхати, прийшов новий відзнятий матеріал. Після перегляду сказала: "Це так красиво. Залишаюся".
Рік, коли тривали зйомки, жили у сільських хатах. Люди здавали їх акторам, а самі перебиралися до батьків чи дітей. Взимку вільний час проводили в хаті, бо було дуже холодно. Вранці не вилазила з ліжка, доки не прийде господар і не розтопить у печі.
"Лечу в Аргентину! Мені квиток лише в один бік! Повертатися не буду!" – кричав Сергій Параджанов весною 1965 року, коли "Тіні забутих предків" мали везти на Аргентинський кінофестиваль. Через це його не випустили з країни. Боялися, що справді не повернеться. Юрію Іллєнку теж їхати не дозволили. Мовляв, разом із дружиною можуть за кордоном лишитися. Полетіла з Іваном Миколайчуком. Він узяв напрокат чорний фрак, у друзів позичив два светри. Я мала одну сукню, вишиванку, спідницю й теплу кофту. Перед рейсом мені зробили зачіску "бабетту". Тиждень спала сидячи, щоб не зіпсувати її.
До кінця фільму не розуміла, як люди реагують на "Тіні забутих предків". Все стало ясно у фіналі. Глядачі піднялися й почали аплодувати. На їхніх очах були сльози.
Нас супроводжував працівник КДБ. Слідкував за нашим пересуванням, пояснював, як поводитись, що говорити. Забороняв приймати подарунки від емігрантів. Одна жінка підійшла і простягнула мені плетені гачком пов'язку на голову і браслет на руку. Відмовилася брати. Пояснила – забороняють. Вона розплакалась.
З Аргентини привезли Параджанову подарунок – кокосовий горіх. Нічого іншого купити не могли, бо на тиждень отримали всього 5 доларів.
У двокімнатній квартирі Параджанова завжди були гості. До нього міг зайти двірник, академік, сценарист з Італії. Сиділи у вітальні. Посередині стояв великий дерев'яний стіл і дві лави. На стіл клали те, що приносили гості. Завжди було вино. Параджанов любив говорити тости. У них завжди було слово "геній": за геніїв, за геніальний фільм, за геніальних акторів.
За зйомки у фільмі "Вечір на Івана Купала" заплатили десь 2 тисячі рублів. Купила за ці гроші шубу з натурального хутра. Подарувала її свекрусі – мамі Іллєнка. Вона таких речей у гардеробі ніколи не мала. Перед усіма гостями вдягала і хвалилася. Згодом знайомі переповідали, що Марія Тарасівна в тій шубі так жодного разу нікуди й не виходила.
Іван Миколайчук розповів про свою родину. Іллєнко сказав: "Це може бути фільм кращий за "Тіні". Разом почали писати сценарій "Білого птаха з чорною ознакою". Сиділи над ним цілими днями. Коли Миколайчук приходив, я залишала їх удвох. Вони зачинялися в кімнаті. Виходили лише перекусити.
Богдан Ступка мало не загинув на зйомках "Білого птаха". Сплав на плотах знімали без каскадерів. Богдан мав тягнути зброю з плоту і швидко вискочити на берег. Але зачепився і впав – а ззаду мчить наступний пліт. Ледве встиг піднятися і ступити на берег. Казав: "У кращому разі, поламав би руки й ноги, а в гіршому – загинув". Іншим разом підводний камінь зачепив весло і Ступка випадково вдарив ним Миколайчука. Іван сміявся: "Де тебе так битися навчили? В театральній студії?"
1964 року в гостях у Параджанова познайомилася з Михайлом Резніковичем, режисером театру російської драми. Запропонував мені роботу. За кілька днів оформила документи. Зіграла символічну для себе роль – безприданниці в однойменній виставі за п'єсою Олександра Островського. 1924 року її у фільмі Якова Протазанова виконала моя мама Ніна Алісова. Вона була на прем'єрі вистави з моєю участю. Плакала у залі.
Після того як трупі театру російської драми представили нового директора Михайла Саранчука, мені приснилося, начебто біжу берегом моря. Поряд – якийсь чоловік тримає мене за руку. Не бачила його обличчя, але відчувала, що то – Саранчук. За кілька днів у нас почався роман. Михайло був одружений. На нього постійно писали анонімки. Якось викликали в ЦК: "Ви займаєте високі посади. Щоб їх не позбутися, маєте залишити Кадочникову". Він відповів: "Я Кадочникову на крісло директора не міняю". Розлучився і запропонував мені вийти заміж. Прожили з ним більше 20 років. Міші не стало 18 січня 2014-го. Новий рік святкували в Єгипті. Через різку зміну клімату у нього почалися проблеми з серцем. Помер за 10 хвилин.
Якось їхала у тролейбусі. Жінка, що сиділа попереду, озирнулася й кілька секунд на мене дивилася. Потім спитала: "Марічка?" Я кивнула у відповідь. Жінка заплакала. Це був найкращий комплімент.
2 
35413
Коментарі