Йду просити гроші на київський залізничний вокзал. Легенда така: я - вчителька із села Херсонської області, вперше в столиці. Придумала: з якого саме села, викладаю математику - як хто раптом спитає. Навмисно одяглася по-вчительському: строга блузка й спідниця за коліна. Нібито у вільний день приїхала погуляти в Київ і в метро мені порізали сумку. Витягли гроші, квиток і мобільний. Треба назбирати 86 гривень на зворотню дорогу - така ціна за квиток у плацкартний вагон.
Зі старою сумкою, в днищі якої кухонним ножем вирвала дірку, підходжу до літньої жінки з червоним шаликом на голові. Втупивши очі у вилизаний перон, розповідаю свою історію. Вона з розумінням киває:
- Ой, дитятко, нема в мене грошей. Я із самольота, а тут мені діти дали білет на поїзд. А як же це ви так попали? Ой-ой-ой.
Два чоловіки із сивиною на скронях палять поруч із пакетом, у якому видно три коробки "Київського торту". Опустивши голову, заїкаючись від сорому, кажу:
- Молоді люди, тут така справа… Нема за що доїхати додому.
Один із них червоніє, інший похапцем витягає гаманець і тикає мені 5 гривень. Коли відходжу, чухає голову:
- Мда…
Ой, дитятко, нема в мене грошей. Я із самольота, а тут мені діти дали білет на поїзд
Відхекуюся від збудження за будівлею вокзалу, заходжу на перон з іншого боку. Довго видивляюся нову жертву. Зупиняюся на підтоптаному чоловікові середніх років. Він у гарному костюмі кавового кольору, в руці - пузатий портфель, що робить його схожим на провінційного чиновника.
Розповідаю свою історію, показуючи дірку в сумці. Додаю, що мені страшенно незручно. Здається, зараз розплачуся: так самій себе шкода.
- На жаль, нічим не можу допомогти, - незворушно відповідає "чиновник". - Їду з Києва, сам вичерпався.
Подумки посилаю його до всіх чортів і відходжу. Починаю розуміти, що жебрацтво - не моє покликання. Навколо кілька чоловіків із байдужими обличчями. Підходити до них не хочеться. Аж раптом помічаю високу дівчину в окулярах, вона з кимсь емоційно розмовляє по телефону. Знаючи, що жінки співчутливіші, прямую до неї.
Дівчина уважно слухає мою легенду, її підведені голубим очі світяться жалем:
- Ось, візьміть 10 гривень, - витягає з гаманця. У ньому лишається лише 2 гривні. - Нічого, нічого. З кожним може статися. І я ж могла бути на вашому місці.
Поміркувавши хвилю, додає:
- Хочете, дам вам свій студентський, щоб квиток був удвічі дешевший? Доплатите провіднику 5 гривень, щоб узяв у вагон. Тільки в мене скоро поїзд, треба швиденько назбирати грошей, щоб устигнути купити квиток. Мене Машею звати.
Я розгублено дивлюся на неї.
- Давайте допоможу, бо сама ви так стидаєтеся, що до вечора ходитимете, - Маша підхоплює свою червону валізку на колесах і кидається до першого-ліпшого чоловіка, що стоїть поблизу.
- Мужчина, ось допоможіть дівчині, їй сумку порізали. Дайте, скільки можете, хоч 2 гривні.
Хочте, дам вам свій студентський, щоб квиток був удвічі дешевший? Доплатите провіднику 5 гривень, щоб узяв у вагон
Той здивовано зиркає з-під кепки, але гроші дістає. Найменша купюра - "двадцятка". Він мовчки її віддає.
Машина сумка торохкотить далі - до двох чоловіків, які жують під стіною вокзалу бутерброди. Дівчина дзвінко вигукує своє прохання, додаючи, що я соромлюся, а вона мені допомагає. Ті неохоче дають 2 і 5 гривень. Маша витягає останні свої 2 гривні й віддає мені.
Рудий кучерявий хлопець відпирається, клянеться, що грошей зовсім не має. Але під Машиним натиском:
- Да давайте, хоч що-небудь, - дістає дріб'язок.
Маша мчить по перону, кажучи на ходу:
- Зараз назбираємо 86 гривень, а то раптом по студентському не продадуть.
Дають усі, до кого вона звертається. А трапляються поки що самі чоловіки. Вони витягують гроші без ентузіазму, щоб тільки відчепилися: дрібні зім'яті купюри, один - "двадцятку". Коли нам не вистачає 9 гривень, Маша підбігає до двох жінок, що палять за кілька метрів одна від одної.
Рудий кучерявий хлопець відпирається, клянеться, що грошей зовсім не має. Але під Машиним натиском дістає дріб'язок
- Давайте дівчині поможемо, - зазиває моя рятівниця.
- Що таке? Я на роботі, - кривиться одна.
Інша відвертається.
- Нам залишилося 9 гривень, - Маша смикає за рукав п'яного мужика. - Квиток украли!
- Я такий самий, - з трудом відказує він.
Коли дозбирати треба 4 гривні, останньою жертвою стає невисокий чоловік у старому піджаку. Він мусолить у руках "п'ятірку". Йому шкода її віддавати, але й здачу просити соромно.
- Та давайте вже, - Маша вириває гроші. - Ну, побігли по квиток, - вскакує до будівлі вокзалу.
Там я зізнаюся, що це був експеримент - перевірити наших людей на жалісливість.
23-річна Марія Усік - із Кам'янця-Подільського на Хмельниччині. Вчиться у Києві в Національному університеті харчових технологій на четвертому курсі.
- Мама каже, що я занадто добра, - розповідає про себе, знімаючи окуляри. - Я до 6 років у бабусі з дідусем жила, вони мене навчили, що треба жаліти людей і ставити себе на їхнє місце. Буває, людина роздає листівки на вулиці, їх ніхто не бере, а я - беру. Знайомі питають: "Для чого? Це ж сміття!", а я уявляю, як я їх роздаю і в мене не беруть - обідно.
Коли гроші просять, даю завжди. А як людина їх витратить - то її справа. На горілку, правда, не даю. Коли бідні просять, даю 2-5 гривень. Якщо ситуація така, як у вас, було не шкода останню "десятку".
Питаю, чи може Марія розрізнити, коли прохачі брешуть.
Коли гроші просять, даю завжди. Моє діло дати, а як людина їх витратить - то її справа. На горілку, правда, не даю
- Я - не тонкий психолог, моє діло дати. Якщо з 10 один знайдеться брехун, то це не означає, що дев'яти не треба допомагати.
Ми встигаємо повернути "двадцятку" одному з потерпілих, решта вже розбрелися.
Чужі гроші печуть руки. Хочеться швидше їх позбутися. На станції метро "Лук'янівська" стоїть чистенька літня жінка із паперовим стаканчиком. Біля себе прикріпила невеликий плакат: "Не вистачає на ліки, не вистачає на їжу". Я опускаю всі зароблені гроші в стаканчик. Дрібні купюри одразу заповнюють тару. Старенька витріщається на них і забуває подякувати.
2 
1
Коментарі
61