Федора Стригуна вигнали з комсомолу через роман із майбутньою дружиною
Напередодні свята Йордана народний артист Федір Стригун зустрічає у своїй гримерці у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької. Тут працює понад 50 років. Стіни завішані фото його і дружини Таїсії Литвиненко. Над диваном – великий портрет 45-річного Федора Миколайовича у ролі Богдана Хмельницького.
– Моя келія, – каже. – Тут колись гримувалася під час гастролей Сара Бернар. Мої друзі часто на ніч лишалися. Іван Драч, бувало, приїде до Львова ще два роки тому, сяде отут у гримерці. Боже, як ми гарно говорили. Дуже хороший був чоловік. От іде моя красуня! – встає зустріти у дверях дружину Таїсію Литвиненко. Вона в темному костюмі, з короткою стрижкою.
– Ви киянка? – запитує, сідаючи в крісло. – Землячка моя. Я на Десні народилась.
Тягне вас до Києва?
Таїсія Литвиненко: Ні.
Федір Стригун: Бо я не хочу такого Києва, – підказує.
Т.Л.: Федічка, або я відповідаю, або ти. Не збивай мене з думки. Я ж хочу поетичніше сказати. Київ уже не той. В юнацькі роки під час дощу могла бігати боса на Сталінці (зараз столична Деміївка. – Країна). Було таке відчуття свята, життя.
У Києві винаймала житло на вулиці Леніна. Зараз це бульвар Богдана Хмельницького. В однокімнатній квартирі мене приютили двоє старих євреїв. Спала на ліжку їхньої дочки, яка померла від аборту. Євреї навчили мене і борщі варити, і коси заплітати. Бо я була молоденька, рано пішла з дому.
Був інший час. Я всім була потрібна. Знала, що подобаюся, що мене обожнюють. Тільки вступила в інститут, узяли в масовку фільму "Назар Стодоля", а через тиждень запропонували головну роль. Отримала великі гроші – 3 тисячі карбованців. Одягнулася шикарно, пошила пальто з чорнобурки, машину купила.
Відчували запаморочення від слави?
Т.Л.: У мене голова завжди працювала. Це від батька. Мама в мене емоційна, збуджена завжди, а тато був практик. Він із литовців, вікінгів.
Яким було столичне театральне середовище в часи вашої молодості?
Т.Л.: Із села на грузовиках возили людей у театр. Завантажували машини огірками чи капустою, зверху сідали люди. Їхали на базар, продавали. А ввечері йшли в театр.
Першу виставу я подивилася у п'ятому класі в селі Погреби, за Троєщиною. Це було "Житейське море" Карпенка-Карого. Наталя Ужвій грала Марусю.
Федір Стригун подає нам по чашці кави. Таїсія Литвиненко розрізає кремовий торт і розкладає на тарілки.
Як ви впізнали в Таїсії Йосипівні свою людину?
Ф.С.: Я ходив у дев'ятий клас, коли в село привезли фільм "Назар Стодоля" Віктора Івченка. Нам із хлопцями особливо сподобалася Галя. Вона була єдина непрофесійна акторка у стрічці. Така щира і чиста. Закінчився фільм. Я встаю і кажу: "Хлопці, ця Галя буде моєю жінкою".
Після школи поїхав у театральний інститут і першою зустрів у коридорі Тасю. Вона підійшла до мене: "О, який вродливий хлопчик! Ти поступиш". Так ми познайомилися.
Я ходив у театр Франка на її вистави. А потім вона десь зникла. У мене були дівчата, я гуляв – був гарний хлопець. У дипломній роботі "Назар Стодоля" грав Назара. Тася зайшла в гримерку і запросила працювати в Запорізькому театрі. Я поїхав за нею. Вона вже була замужем. Але ми разом кожен вечір були зайняті у виставах. Молоді, гарні. Забували, що ми на сцені.
Хотіли залишитися у столиці?
Ф.С.: Після інституту ми не чіплялися до Києва. Хоча деякі й казали, що краще в ньому зельтерську воду продавати, ніж на периферії працювати.
Ми з Тасею Йосипівною 1965-го приїхали до Львова. Потрапили в україномовне місто. В театрі грали українські вистави. Атмосфера була потрясна.
Т. Л.: Раніше влада дуже цікавилась мистецтвом. Ми знали, що в третьому ряду сидять двоє і на магнітофон записують не виставу, а реакцію глядачів.
Коли їхали на якісь концерти, жили в готелях. Давали кишенькові. Часом їх приберігали на інше. Є анекдоти, як ансамбль Вірського на прасках жарив курчат. Щоб танцювати три концерти, хлопцям треба мати силу. Брали курчат і дві праски. Від замикання гасло світло. Шукали, хто ж винуватий. Весь готель пах курчатами. А ми на гастролі в Техасі брали з собою мівіну.
Хвасталися нашим мистецтвом за кордоном. А тепер хваляться іншим. Співачка Ольга Полякова каже, що є корпоративи з банею, а є – без. Пошлятина дійшла до верху.
Як було з цим раніше?
Т.Л.: Цього не знаю. Одного разу на прем'єру фільму "Штепсель женить Тарапуньку" мене як виконавицю головної ролі запросили в Москву. Після прем'єри була вечеря в готелі "Пекін". Московський журналіст із всесоюзного журналу "Искусство кино" каже Юрію Тимошенку (виконавець ролі Тарапуньки. – Країна) і киває на мене: "Юрочка, как тебе эта баба? Ты ее уже оприходовал?" Тимошенко як мазнув його – перекотився зі стільця. Це єдина така ситуація була зі мною. Думаю, мене мужчини боялися навіть зачепити якимись пошлостями. Я вже 60 років живу з Федором Миколайовичем.
Ф.С.: 55-й пішов.
Т.Л.: Красень із красенів, жінок було повно, які претендували.
Але Федору Миколайовичу довелося вас добиватися?
Ф.С.: О, це крейсер "Аврора"! У дівчат із села було дуже сильне поняття моралі. Завоювати їх важко. Але я зумів переконати. Правда, швидше батьків її. Просто поїхав додому і розказав, як люблю їхню дочку і хочу життя з нею прожити. А мій батько, як побачив її, сказав: "У тебе жінка така красуня, що можуть і підрізать".
Ми розписуватись не хотіли. Років із десять жили так, доки народився Назар.
У Запоріжжі витримали страшне цькування. Мені приписували разврат, ніби відбиваю жінку від чоловіка. В обком партії викликали, із комсомолу вигнали. Працювати в Запоріжжі ми вже не могли. Вирішили їхати в інший театр. Скрізь нам погрожували вовчим білетом. Але Тася написала листа Дем'яну Козачковському (актор театру ім. Марії Заньковецької у Львові. – Країна). Через чотири дні – відповідь: "Ось телефон директора. Я про все домовився. Приїздіть, працюйте". Жили два роки в кабінеті у головного режисера, доки отримали квартиру.
Хто у вас в родині веде, а хто слухається?
Ф.С.: Мене веде жінка. Чи я роблю те, що вона хоче. Ми були на сцені в парі у Запоріжжі п'ять сезонів, тут уже 54-й. Нам дуже комфортно і зручно. Кращі свої роботи зіграв із Тасею Йосипівною.
Т.Л.: Кажуть, чоловік тоді хороший, коли жінка його шліфує, ліпить, як скульптор. Як упустить цей момент одчикрижування зайвих лопухів-реп'яхів, буде біда. Хай спершу і посердиться.
У чому коригували чоловіка?
Т.Л.: Як одягатися, як поводитися, чи човгати ногами. Колись мені одна старша жінка в Києві сказала: "Тасічка, вибирай кавалєрів по тому, чи човгає ногами і чи задники стоптані з одного боку. Якщо – так, то вже неряха, нічого його не навчиш".
Ф.С.: Коли я, сільський хлопець, прийшов в інститут, у мене був потрясаючий педагог – Володимир Олександрович. Він першого дня всім сказав, щоб завжди були напрасовані штани, чиста сорочка. Навчив краватки зав'язувати. Якщо ти приходив на лекцію у брудних мештах, давав 30 копійок: "Ідіть на Бессарабку, почистіть".
Т.Л.: Мене вчили гримуватися. Казали: "Легенький грим треба робити завжди. Актриса не має права просто вмитися і вийти так на люди. Щоб бути благородною дамою, треба завжди під бровами малювати бузковим. Він відкриває око. А от зеленим не можна. Він ніби виїдає його".
Не виходите з дому без гриму?
Т.Л.: Так. Стараюся. Бровки підведу. Хай Федір Миколайович каже.
Ф.С.: Да? Я не бачу того, що ти дуже малюєшся. Ми не за це любимо. За запах.
Т.Л.: Любив Стригун мою помаду. Мені її з Польщі чи Німеччини привозили. Була дуже смачна, із запахом малини.
Як даєте раду побуту?
Т.Л.: Усе роблю без помічниць.
Ф.С.: Не знаю, коли вона встигає. І хлопці були накормлені, і всі чисті ходили.
Т.Л.: Ви думаєте, я люблю готувати? Ненавидю. Треба любить себе трошки. Актриса, яка, народивши дитину, не зуміє організувати себе, – пропала. Втратить форму, професійні навички. Треба щодня виділяти час для себе. Із другої до четвертої – мій. Усіх привчила. Можу чай попити, подумати.
Траплялося ревнувати?
Ф.С.: Вона – не ревнива. А я ревнивий.
Т.Л.: Можу тільки порадити: "Там до тебе якась чіпляється, це негарно. Тобі не личить". Я навіть не звинувачую жінок, бо кожна достойна бути щасливою. Яким чином досягає цього – інша річ. Зі мною трудно воювати. Впевненість у собі вбиває суперниць.
Ф.С.: Доки Тасічка вранці спить, то це найбільше задоволення – принести їй каву в ліжко. Коли починає потягатися і ручку подає, щоб я її ще й підняв до цієї кави, я таке задоволення отримую! Сідаємо снідати, дивлюсь на неї – і щасливий. А тепер уявіть, що в мене жінка якась непричесана, зачухана. Як я снідатиму? Апетиту не буде.
Вранці жінки бувають невмиті.
Ф.С.: Нє, сонечко. Не має права. Я ж теж стараюся для неї. Тоді виховується гармонія почуттів.
Т.Л.: Якось ми були в гостях в Олександра Корнійчука (радянський письменник. – Країна) у Києві. Покликали нас на сніданок каву пити. Ми прийшли: величезний стіл, на стіні – красивий гобелен. Корнійчук сидить за столом, а його дружини Маринки нема. Каже: "Вона не вийде, поки туфельки не одягне. Я сказав, щоб, коли йде снідати, цокала підборами, а не човгала шльопанцями".
Ф.С.: Я малим тільки на ті уроки ходив, де гарна вчителька. Не любив школи.
Радує вас нинішня акторська молодь? Є героїчні типажі?
Ф.С.: Герой – це не зовнішність, а стан душі. Є красавці, мілкі душею, без позиції, ідеалів. Для мене героєм був Іван Миколайчук. За 25 років дружби ні разу не посварилися. Я його любив. Знав його біль.
Зараз молодь розвинутіша, підготовлена до життя. Вони менше читали і стільки не страждали, як ми. Може, це і добре. Ми були вихідцями із села-бідосі. Я пережив із батьками Голодовку 1947 року. Нас корова Рябушка врятувала. Поняття корови і мами – майже однакове. Пас її змалку. Коли холодно було, голову до мордячки її тулив, а вона дихала теплом.
Сільську роботу добре знав. Тільки сказав батькові, що не буду коло землі працювати, бо їй боляче: "Копаю її без любові. Піду в артісти".
Вас запрошували працювати в Росії?
Ф.С.: Кликали. Мій педагог сказав: "Федор Николаевич, не смейте. Вам не нужна русская сцена. У вас природа украинского актера".
Вагалися?
Т.Л.: Був час. Гроші більші платили. За російську мову добавляли 15 процентів. 1991 року нас залишали в Канаді викладати в університеті Торонто історію українського театру й літератури. Могли там керувати колективом "Заграва". Але раптом незалежність України приймають. Повернулися на Різдво.
Шкодуєте, що не лишилися в Канаді?
Т.Л.: Ні. Я не знайшла би там себе. Мене не задовольнив би театр "Заграва". Наш друг там працює, пару годин на тиждень репетирує. Це ж не театральне життя.
Ви звикли до війни?
Ф.С.: Ніколи не думав, що можемо дожити до такого.
Т.Л.: Востаннє були в Донецьку за Януковича. Два тижні мали гастролі. Кожен вечір театр був повний народу, трупі влаштовували бенкет. Приймали прекрасно.
Як відпочиваєте?
Т.Л.: Я садівник, розвожу квіти. З Англії попривозила кущі. Колекціоную каміння. Люблю прикраси.
Помічаю, що подружжя не має обручок.
– Погубили, – пояснює Федір Миколайович. – Я – на зйомках десь у соломі. Ми її перегортали тиждень з Іваном Миколайчуком. Спалили, а обручки не найшли.
– Злетіло – та й злетіло, – махає рукою Таїсія Йосипівна. Наливає коньяк. Нарізає сало, дає шматочки яблука закусити.
– Христос хрещається! – виголошує Федір Стригун. – За зустріч!
2 
1
Коментарі