Снаряд залетів в укриття і не розірвався

На шахті спочатку працював на конвеєрі, а потім пішов у забій. Там більша зарплата. А я вже жив із майбутньою дружиною, мусив відкладати. Був у передовій "бригаді Роя". Бригадир Олександр Рой отримав звання Герой України 2003-го. Коли давали річний план – ставили новорічну ялинку в актовому залі, в яку би пору то не сталося, за традицією. Влаштовували свято.

Чекав на повістку з початку війни. Лячно було дивитися кадри, як гинули хлопці. Країна в жопі, діди стоять у строю, а ти, молодий, сидиш на дивані. Одного дня товариш дзвонить: "200 повісток на шахту прийшло".

На шахті був ланковим, хлопців сам собі в ланку підбирав. Усі патріо­тичні, хороші, вати немає. Коли йшов по мобілізації, форму мені купили й берці. Як приїжджаю, в подарунок їм сухпай везу – радіють.

Потрапив у четверту хвилю мобілізації у березні 2015‑го. Готували в селищі Немирів Яворівського району на Львівщині як оператора протитанкового ракетного комплексу. Багато навчив росіянин, який із початком агресії втік звідти. У Псковській дивізії ВДВ служив.

 

Відібрали мене у спецназ. Наказали чекати, коли заберуть. Тривало це, аж доки залишилося нас четверо. Зібралися в баню, коли залітає старшина: "Чепа, збирайся в морську піхоту. Бо скоро зустрічатимеш п'яту хвилю мобілізації". Так я потрапив у 501-й батальйон.

Пройшов підготовку на Широколанівському полігоні на Миколаївщині. 23 липня відправили на фронт у Широкине (село Волноваського району на Донеччині. – Країна). Згодом став командиром протитанкового взводу. Хлопці мої стояли на позиціях на танконебезпечних напрямках, тримали трасу на Новоазовськ.

Максим, побратим із "Правого сектора", показав позиції: "Отут найвища точка". І там два окопи у штик лопати. В одному лежить матрац, позиція прикрита двома здоровими камінцями. А другу метрове поліно прикриває. Лежиш, із-за колоди викотився, відстрілявся – і назад.

Почали будуватися. Перший день розмітили лінію окопів. Пройшли метрів 15 у два штики і сиділи біля того камінця. Дали нам пів бінокля – то був наш і нічник, і тепловізор, і дистанцію ним міряли. Чергуємо, передають про рух машин. У той бінокль побачили якесь світло, але тихо. Раптом чую – хлопки, наче хтось молотом по землі б'є. Як лупоне попереду нас метрів за 500. Із п'яти мінометів терористи закинули по п'ять мін. Ми – в цей окоп. Усе горить, у диму. Вранці встаємо: чайнику кирдик. Убитих горобців кіт збирає. Посадки нема, згоріла.

Спочатку спали в тих окопах. Морпіхи не мерзнуть – вони синіють і падають, кажуть. Згодом заглибили їх, накрили. Зробили бліндаж у заглибині, куди в перший день прилетіло. Думали, копати чи ні? Ну, двічі в одне місце міна не падає.

У серпні загинув перший боєць. На позиції метрів за 500 від мене. Диверсійна розвідгрупа терористів зайшла, була перестрілка. Женю Іванченка вбив снайпер, куля в лоб поцілила. Працювали дві ворожі групи, але друга не дійшла, ми їх гранатами закидали.

Якось увечері сидимо на позиції, дивимося: трасер (куля, що світиться в польоті. – Країна) з однієї позиції сепаратистів на другу полетів. З того боку в них із ПТУРа (протитанкова керована ракета. – Країна) – бах. Звідти АГС (автоматичний станковий гранатомет. – Країна) – дух-дух-дух. Виходжу на зв'язок із командиром: "Що робити? Тут сепари між собою стріляються". А він: "Як по вас не луплять, то сидіть і дивіться". Закінчилося 120-міліметровим мінометом. Що в них сталося, не знаю досі. Вранці дивлюсь – відбудовуються.

Мою позицію розширили, додали людей, тепловізор з'явився. На нашому відрізку більш-менш спокійно було, тільки ДРГ лазили. Якось доповідає солдат на посту: "Бачу двох. Ні, шістьох чоловік". Думаю: "Що він несе?" Виходжу з бліндажа в кальсонах, накинув фуфайку, на розслабоні. Дивлюсь, а вони тактично один за другим ідуть. Дали туди вогню, а від них тихо. Тільки чую, як біля нас кулі лягають одиночним вогнем – у них снайпер був на прикритті. АГСа в нас не було, вони змогли втекти.

Демобілізувався 12 квітня 2016-го. Йшов додому з розумінням, що є пацани, які вже не повернуться. Їздив на Черкащину до родини Жені. Не забуваємо своїх.

На шахті трохи попрацював. А 24 серпня підписав контракт. Подумав: війна не закінчилась – значить, треба закінчувати. Та й у морпіхах мені сподобалось: стабільно, порядок. Навчань багато, фізпідготовки. Матрос має стріляти з усього озброєння. Вмію працювати з гранатометами, кулеметами і на танку вишивати.

У липні-серпні 2016-го в Білорусі проходили навчання з росіянами. Були думки, що зайдуть із півночі в Україну. Тому в нас свої навчання провели. На маршах Рівне – Херсон траки (сталеві ланки гусеничної стрічки бойової машини. – Країна) стерли до товщини леза в бритві. Маневри хороші були. Країну, армію побачили. З різними бригадами взаємодіяли – і сухопуткою, і десантно-штурмовими. Скидали техніку з літаків, вантажі.

У листопаді знов зайшли у сектор. Туди ж: Гнутове – Пищевик (у селі Пищевик Волноваського району Донеччини діє контрольно-пропускний пункт "Гнутове" на лінії розмежування з окупованими РФ територіями. – Країна). Був командиром відділення. Працював із гранатометом.

Наша позиція була кутова, сепари кріпили з двох флангів. За зміну розходилося 300–400 патронів. Постійні перестрілки. Прибивали нас до землі. Ми вкопалися трохи, підлаштували станковий протитанковий гранатомет і заспокоїли їх. Було, й по тижню не висовувались.

10 березня 2017-го загинув Віталій Дзидза. У мене на очах розірвало. Міняв його на посту. Прийшов, покурили, каже: "Зараз піду поїм, потім покопаємо трохи". Весна, земля м'яка вже. Саня "Болгарин" із нами був. Вони копають, а я стою на посту. Здійнявся вітер, виходу міни ми не почули, тільки шум підльоту. Снаряд влучив у дерево, під яким вони стояли. Саню контузило, але цілий. А Віталіка прошило уламками розміром із пачку цигарок.

У травні бойовики накрили нашу позицію – 120 снарядів. Із них чверть 152-го калібру. 80 хвилин "розбирали" нам позицію. У мене в мішку речей на 12 тисяч згоріло. У склад із боєприпасами до ДШК (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна. – Країна) влучили, розлетівся. "Перекрита щілина" (обладнаний накриттям відрізок окопу. – Країна) у нас була, в чотири накати, все по стандарту – і снаряд влетів в укриття. Майже пройшов усередину і не розірвався – досі, як легенду, згадуємо це.

По нас відкривають вогонь із БМП. Ми передаємо на штаб. Там – у командування, ті – у Генштаб. Поки "добро" на відповідь дали, бойовики за 5 хвилин весь боєкомплект вистріляли й поїхали. Таке перемир'я.

Був обстріл двох позицій – "Скіф" і "Тихий", коли терористи вивели з ладу вісьмох бійців. Один важкий, досі лікується. Треба було замінити хлопців і посилити позиції. Мене перекинули туди, став командиром взводного опорного пункту. До противника – 600 метрів. Коли він копає до тебе, думаєш: "Ну куди в такий холод?" Берегли їх здоров'я – були ближні бої.

Третю ротацію був командиром ВОПа. Щодня обстріли. Тільки ввечері КПП закрили – і почалося. Навпроти стояли росіяни – "дєрзкіє, із Сирії прієхалі". На близьких дистанціях стрілецькі бої вели. Але до них приїздила БМП з підкріпленням і танки.

Що солдату треба? Поїсти, попити, технічної води і набоїв побільше. У мене колектив підібрався зараз хороший. Кажу: "Хлопці, з мене всі організаційні питання – вода, харчування, боєкомплект, медицина". Навіть шашлик готуємо час від часу.

Сєпари пробували з ПТУРа знищиТи нашу водовозку. Ми їх промацали, як крепанули, після того – тиша.

Ми давно їх переважаємо. Якби була команда, піхотним порядком добігли б до кордону. Буває, лежу перед сном – плани наступів малюю.

Армія зараз дає круту перспективу молодим.

Після війни хочу купити пару макетів автоматів і зробити гурток для хлопців. Мрію про сад горіховий, маю хату в селі.

×