Пʼятниця, 06 грудня 2019 18:00

Володимир Балух: "Думав, чи маю право лишитися живим? Щоб стати прикладом, герой мусить померти"

У Криму живуть люди з українським менталітетом, тільки цього не усвідомлюють

Коли Хрущов у 1940-х відвідав Крим, то зрозумів, що це пустеля з пиловими бурями. Не було ні доріг, ні лісосмуг, ні інфраструктури. Оголосили: охочі можуть їхати на півострів. Мій батько вирушив туди з Хмельниччини. Мати опинилася там у 16 років. Була сиротою, її виховувала чужа жінка, погано ставилася. Мама втекла. Батьки познайомилися 1959 року. Тато з дощок склепав тапчан, стіл, лавку. Так вони почали подружнє життя.

Моя сестра не вивчала української. Тоді панувала думка, що це непрестижно, немодно. Було соромно почуватися українцем і розмовляти рідною мовою. Я був на чотири роки молодший і мову вчив. Хоча часто чув: "Хохли, ха-ха".

Один побив мене. Коли став старший, їздили грати у футбол. Відвів його за туалет і все пригадав

Навчався в музичній школі по класу акордеона. Їздив на заняття в район автобусом. Місцеві хлопці, старші на кілька років, якось сказали: "Сильпо хохляцкое". Один побив мене. Коли став старший, їздили грати у футбол. Відвів його за туалет і все пригадав.

  Володимир БАЛУХ, 48 років, фермер, політв’язень Кремля. Народився 8 лютого 1971 року в селі Серебрянка Роздольненського району в Криму. Батько працював водієм, мати – на фермі в колгоспі. Закінчив Кримський аграрний державний університет. Працював інженером з водопостачання, завгаром. В інституті ”Плодмашпроект” завідував дослідницькою лабораторією. Був фермером – вирощував пшеницю й ячмінь. Двічі – 2006-го та 2010 року – балотувався до Верховної Ради Криму від Конгресу українських націоналістів. Вибори програв. У грудні 2013-го вивісив український прапор над своїм будинком. Після анексії Криму відмовився від російського громадянства. Наступного року отримав три адміністративні арешти – 10 діб в ізоляторі за ”непокору поліції”. У травні 2015-го звинуватили в крадіжці коробок передач від трактора, в листопаді – легкового автомобіля. Співробітники ФСБ вилучили український паспорт і зірвали з будинку синьо-жовтий прапор. 2016 року після обшуку ФСБ заявила, що на горищі будинку знайшли набої та тротилові шашки. Засудили до трьох років і семи місяців колонії-поселення зі штрафом 10 тисяч рублів – 3,8 тисячі гривень. Також порушена кримінальна справа про ”дезорганізацію діяльності ізолятора тимчасового тримання”. Сукупне покарання становило чотири роки та 11 місяців у колонії загального режиму. 19 березня 2018-го оголосив сухе голодування. Після місяця повної відмови від їжі почав уживати на день дві склянки вівсяного киселю, 50 грамів сухарів, чай. Голодував понад 200 днів. У лютому 2019-го з колонії №2 в Керчі етапували до виправної колонії №4 міста Торжок Тверської області Росії. 7 вересня звільнений у рамках обміну між Україною і Росією. Подобається поезія Ліни Костенко. З книжок найбільше вразив роман Семена Скляренка ”Володимир”. Любить коней, футбол. Мріє навчитися ковальства. Розлучений. Син 27-річний Павло працює технологом на винному заводі. Має онука. Живе в Києві
Володимир БАЛУХ, 48 років, фермер, політв’язень Кремля. Народився 8 лютого 1971 року в селі Серебрянка Роздольненського району в Криму. Батько працював водієм, мати – на фермі в колгоспі. Закінчив Кримський аграрний державний університет. Працював інженером з водопостачання, завгаром. В інституті ”Плодмашпроект” завідував дослідницькою лабораторією. Був фермером – вирощував пшеницю й ячмінь. Двічі – 2006-го та 2010 року – балотувався до Верховної Ради Криму від Конгресу українських націоналістів. Вибори програв. У грудні 2013-го вивісив український прапор над своїм будинком. Після анексії Криму відмовився від російського громадянства. Наступного року отримав три адміністративні арешти – 10 діб в ізоляторі за ”непокору поліції”. У травні 2015-го звинуватили в крадіжці коробок передач від трактора, в листопаді – легкового автомобіля. Співробітники ФСБ вилучили український паспорт і зірвали з будинку синьо-жовтий прапор. 2016 року після обшуку ФСБ заявила, що на горищі будинку знайшли набої та тротилові шашки. Засудили до трьох років і семи місяців колонії-поселення зі штрафом 10 тисяч рублів – 3,8 тисячі гривень. Також порушена кримінальна справа про ”дезорганізацію діяльності ізолятора тимчасового тримання”. Сукупне покарання становило чотири роки та 11 місяців у колонії загального режиму. 19 березня 2018-го оголосив сухе голодування. Після місяця повної відмови від їжі почав уживати на день дві склянки вівсяного киселю, 50 грамів сухарів, чай. Голодував понад 200 днів. У лютому 2019-го з колонії №2 в Керчі етапували до виправної колонії №4 міста Торжок Тверської області Росії. 7 вересня звільнений у рамках обміну між Україною і Росією. Подобається поезія Ліни Костенко. З книжок найбільше вразив роман Семена Скляренка ”Володимир”. Любить коней, футбол. Мріє навчитися ковальства. Розлучений. Син 27-річний Павло працює технологом на винному заводі. Має онука. Живе в Києві

2001-го Україна і Росія проводили в Криму спільний парад на честь військово-морських сил. Віп-ложа виглядала, як скляна шпаківня. До неї підлетів вертоліт жовтого кольору, схожий на бджолу. Завис перед будкою і виконував трюк – обертався навколо своєї осі. Обличчя Путіна закарбувалося в пам'яті до дрібниць. То був погляд імператора-завойовника – у мене аж холодок по спині пробіг. Тоді відчув: нас чекає щось недобре.

Одним із перших рішень Путіна на посаді президента стало відкриття диверсійної школи в Підмосков'ї. Де з рязанськими мордами можна робити диверсії? Я тоді кричав про це, питав, чому Україна не вживає заходів. Та ніхто не зважав.

У Криму на початку 2000-х впровадили кабельне телебачення. Українські канали теж були, але переважно – пропагандистські російські. Вони заполонили інформаційний простір.

2013 року вивісив на будинку синьо-жовтий прапор. Чекав, що хтось із місцевих скаже: "Зніми, ти нас провокуєш". Їх не було. Прийшли поліція і голова сільради.

Червоно-чорний прапор учепив на тракторі. Його швидко зірвали

Червоно-чорний прапор учепив на тракторі. Його швидко зірвали. Синьо-жовтий – кілька разів міняв, бо через кримські вітри вони швидко зношувалися. Купував лише раз – у Києві. Решту дарували.

Я не порушував закону. Та рідні розуміли, що це може закінчитися будь-чим. Мати знала, що задню я не включу. Зітхала, але підтримувала. Син – теж. На суді він казав, що поважає і поділяє мою позицію.

Анексія Криму – це спецоперація, яку готували роками. Влиті неймовірні гроші. Вважаю, що застосовували засоби психологічного впливу, особливо під час березневих подій (16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний світом "референдум" про статус півострова, за результатами якого РФ включила Крим до свого складу. – Країна). У лютому півострів заполонили люди – "навушники" – на ринках і вокзалах. Вели бесіди нібито на нейтральні теми, але за фахово побудованою схемою.

Після анексії росіяни почали ремонтувати дороги в Криму. Хотіли показати, що Україна цим не займалася. У Роздольному показово дві вулиці зробили, але на тому все закінчилося. Про якість асфальту промовчу. А в усіх ейфорія. Почув розмову в магазині: "Светочка, там еще мороженое российское не завезли?" – "Ні. А що в ньому особливого?" – "Ты разве не знаешь? Оно же настоящее, такое же вкусное, как в детстве". Люди вірили, що з'явиться дешева ковбаса і взагалі всіх накриє золотим дощем. Дивився в ці обличчя і не розумів, звідки вони взялися. Ніби один світ, одна реальність, а люди в один момент стали, наче з іншої планети. І довести щось, достукатися – неможливо.

Зайшов на ринок по запчастину до велосипеда. Один продавець раптом голосно: "Не материтесь, мы теперь Россия, а это – культурная страна". Покупці до нього: "А ти коли востаннє в Росії був?"

Давній знайомий керував сільрадою, працював у колгоспі. Якось їхали разом. Каже: "Вот заживем". "Ти про що?" – питаю. "Ты не слышал? Технику крестьянам в лизинг дадут. Какую хочешь бери под государственные проценты. Через три года меняй. 2 тонны зерна доплатил – и новую получай. Кредиты под удобрения, зерно элитное завезут. И все практически бесплатно – килограмм на килограмм меняешь", – розповідав захоплено. "Тобі скільки років, що віриш казкам?" – "Ты что, это же Россия. Все, программа запущена".

У Криму живуть люди з українським менталітетом, тільки вони цього не усвідомлюють.

Приїхав додому, а там лежить табличка "улица 40 лет Победы". Я вивісив іншу – "вулиця Героїв Небесної Сотні, 18"

Приїхав додому, а там лежить табличка "улица 40 лет Победы". Їх розвішували, бо влада збиралася робити перепис населення. Сказали, щоб почепив. Та я вивісив іншу – "вулиця Героїв Небесної Сотні, 18". Одразу приїхав сільський голова: "Сними". "Моя хата, що хочу, те й вішаю. Хочете свою причепити, то є стовп за парканом або свій вкопайте", – відповів.

Коли тебе виривають із життя і занурюють у паралельний світ – відчуваєш шок. У СІЗО примушували догола роздягатися. Я відмовлявся і мав проблеми. Після "шмону" завели в "кишку" – підземний коридор довжиною метрів 25. Там із труб постійно крапає вода, посередині – калюжа, безліч недопалків. Бувало, туди набивали до 50 людей. Пробув там 3 години. Потім завели в "транзітку", де на 14 шконок (спальне місце. – Країна) – 37 ув'язнених. Знайомство зі співкамерниками починалося зі з'ясування, за якою статтею "заїхав" – "порядочной" чи "непорядочной". Я казав, що сиджу за український прапор. Сприймали нормально.

Моя сестра живе в Росії. Не спілкувалися два роки. Коли почався Майдан, телефонував їй, пояснював: "Надю, іде війна". "Какая война, нам другое по телевизору говорят". Цю стіну пробити не міг. Моє небажання спілкуватися з нею стало способом збити пелену. Сестра кілька разів хотіла приїхати на суд. Спочатку був проти. Потім емоції вщухли, був готовий помиритися з нею. Думаю, після спілкування зі мною, якщо вона й не змінила своєї думки, то вже не так вузько дивиться на світ.

Майже три роки в мене була всепоглинаюча ненависть. Якби тоді держава покликала і дала в руки зброю, я пішов би. За три тижні в Лефортово перечитав з десяток книжок. В одній побачив вислів Конфуція: "Якщо ненавидиш, значить – ти переможений". Спало на думку, що я не сперечаюся з цим. Це найпоказовіша зміна, що відбулася в мені за час у в'язниці. Ненависть – це шлях до поразки, вона не дає зрозуміти природу агресора. Щоб перемогти, ненависть треба виключити з почуттів.

Не знаю, як наважився на голодування. Було байдуже, бо моя справа була безглуздістю. Папірці возили коробками, а з реального лише "в неустановленное время в неустановленном месте при неустановленных следствием обстоятельствах незаконно приобрел и хранил". Коли мені дали три роки і сім місяців, це було поза межами розуміння. Моє голодування – акт презирства до того, що відбувалося.

Під час голодування дуже боліли ноги

Під час голодування дуже боліли ноги. Вживав на день стакан вівсяного киселю та 50 грамів сухарів із чаєм. А вже у Торжку одна жінка прислала цитати Ремарка про те, що відчуває людина під час голодування. Він писав, що турбує не сам голод, а фізичний біль.

Не мав бажання вижити. У певний момент зрозумів, що моя історія набула розголосу і це може бути прикладом для когось. Думав: чи маю право лишитися живим? Щоб стати прикладом, герой мусить померти.

У штрафному ізоляторі в Торжку було дуже холодно. Та я був єдиний, у кого було зимове спіднє і светр – зазвичай це заборонено. Мав навіть великий Псалтир українською мовою. Півтора місяця знадобилося, щоб добитися. Був єдиним зеком, який мав власний посуд.

Мріялось, якщо виживу, побудувати дім, зробити там піч і навчитися пекти чорний хліб

Мріялось, якщо виживу, побудувати дім, зробити там піч і навчитися пекти чорний хліб. Забрав би туди маму. Разом сиділи би й дивилися на вогонь.

Бог торує наш шлях. Я вдячний за той, що отримав. Мусив його пройти навіть заради спілкування з людьми, які мені писали. Бувало, ти – на межі. І тут отримуєш лист. І незрозуміло, звідки з'являються сили. Листи – це допомога, підтримка, джерело натхнення. Писали з Росії, Канади, Ізраїлю, Швейцарії, Німеччини зі словами: "Віримо, що ви витримаєте. Боріться і тримайтеся". Отримував і звичайні листи, в яких люди розповідали про своє життя: "Я – вчителька і чоловік мій – учитель. У нас шестеро дітей, живемо на землі, маємо коня". Були аркуші з дитячими малюнками.

Фізичне насильство почалося з перших секунд приїзду в Торжок. Так званий прийом був жорстким. Били ззаду, коли стояв обличчям до стіни. Кинули на шпагат, били по ногах, у печінку, нирки, по голові.

Катували за непокору. За те, що постійно казав: "Доведіть мою провину". Вони ж весь час повторювали: "Ты должен, ты обязан". "Ні, – відповідав, – я винен лише батькам і Богу за своє народження". "Ты уже здесь, а тут свои порядки", – казали. "Мене це не стосується, покажіть хоч один пункт, де доведена моя вина, тоді будемо розмовляти". Це ламало їхню свідомість – як це не підкорятися.

У ШІЗО теж били. Одягали наволочку на голову, лупили по всіх частинах тіла – по п'ятах, вухах. Поливали водою, застосовували електрошокер – ним дісталося приблизно 150 ударів по спині й ногах. Так людину ламають морально, підпорядковують, принижують.

У в'язниці нерви стають оголеними.

На роковини загибелі Степана Бандери один учасник акції спитав: "Знаєте, що означає ваше прізвище?" Виявляється, балухи – це виразні очі. Кажуть – диви, який балухатий.

Не знаю, чим займатимуся далі. Є пропозиції. Але важко визначитися, бо я працював на землі. Фермерством займався не для заробітку, а для утримання сім'ї. Роздольненський район називають "зоной рискованного земледелия". Бо тарханкутська височина ніби й не висока – 100 метрів над рівнем моря, – але дощі нас завжди оминають. Кажуть, на туманах вирощуємо врожаї. Високими вони бувають раз на сім років. Щоб розбудувати своє господарство, чотири роки працював у Ялті на будівництві. Все, що заробляв, вкладав у землю – купував знаряддя, насіння.

Зараз ви читаєте новину «Володимир Балух: "Думав, чи маю право лишитися живим? Щоб стати прикладом, герой мусить померти"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода