"Випив усе, що в глечику було. Упав і вмер"

На весіллях лузали насіння

Народилася того дня, коли німці зайшли в село. Мене записали роком пізніше. Сільраді не до того було – війна.

З дитинства любила корів. Пригадую, одна отелилася, а теплої води на фермі не було. То я взяла вдома води в грілку, сховала в пазуху та й несу їй. Любила розповідати про все, приказуючи: "Ммм, а поряд інші корівки, їм теж пити хочеться. Ммм, вони теж хороші". Односельці казали: "Палажко, як ти ще трохи подоїш, то корови почнуть балакать, а ти – мукатимеш".

Вставала о четвертій ранку. Мати, було, не спить, до півнів прислухається, щоб я не прозівала йти на роботу. Будильників не було. Та я прокидалася вчасно.

 

Тоді були багатодітні сім'ї. Зараз такого нема. До нас на куток сходилися багато. Старші збиралися окремо – з музикою й танцями. Хотілося швидше вирости, щоб піти на вечорниці. Була в мене старша подруга. Їй було, мабуть, років 15, а за нею вже хлопці ходили. Казала їм: "Я нікого не люблю, тільки Польку Єлисейку". Досі дружимо.

Була в наймах – мусила заробляти на життя. Зранку пасла корову, телицю й теля. А вдень гляділа невістчиних доньок.

Мати пережила Голодомор 1932–1933 років. Її батьки рано померли від тифу. Лишилися дід і баба. Доглядали мою матір Пріську, двох її сестер і брата. Старша сестра пішла заміж у Полтаву. Той край багатший. Молодшу з братом відправили до них. Дід і баба втекли від голодовки. Кажуть, поїхали на ДВК ("Дальневосточный край". – Країна). Мати залишилася вдома сама. Дід бабу загубив у дорозі. Сам захворів на тиф. Вернувся худий, одні мощі. Прийшов до Пріськи, а тут нема нічого – комуністи все вигребли.

Мати ходила на роботу за галушку й жменю кукурудзи. Каже діду своєму: "Може, ви до своїх дочок пішли б? Бо удвох важко вижити на мій пайок". Пішов дід до ­однієї, а її чоловік каже: "Хай іде до багатшої". Старший зять Кирило його теж не прийняв. Сказав: "У мене ж діти. Вертайтеся до Пріськи. Якось виживете".

Вернувся до моєї матері. Вона приносила мізерну пайку харчів. Якось їй дали більше кукурудзи. Зварила. Поставила в піч і каже: "Поїсте вдень. Зараз не зачіпайте, бо треба потрошку". Не витримав. Як мати пішла на роботу, випив усе, що в глечику було. Упав і вмер.

Треба ховати діда. Побігла Пріська до тіток. Каже: "Дід Степан помер. Поможіть поховати". Відповіли: "Іди до зятя Данила, може, хоч ріденьку доломину склепає". Не схотіли родичі помогти. Пішла до бригадира. Тоді селом їздила гарба, яка мерців підбирала. Забрали діда. Мати хотіла провести його в останню путь. Але ноги спухли від голоду й боліли. Не несли.

У матері з'явилася звичка ховати продукти про запас. Казала: "У мене ж дитина. Їй треба їсти". Голодомор змінив її психіку на все життя. Найстрашніше, що хліб на селі був, але його забрали. Це найбільший злочин совєцької влади – штучна голодна смерть мільйонів українців.

У голод 1946–1947-го мала 6 років. Хто мав яке зерно, посіяв. Сподівалися бодай на якийсь урожай. Хто мав корову, було легше вижити. Молоко рятувало. Моя сестра Оляна із сестрою чоловіка Марією поїхали на Полтавщину, а я лишилася вдома з племінницею Лідою. Мати на роботу ходила. А батько був хворий, пас корову. Багатша односельчанка Мелашка надерла з чогось борошна й напекла коржиків. Дала й мені. Я заховала в ступі. Думаю: прийдуть батьки потомлені, я їх почастую. Та не втрималася – з'їла сама. Люди розказували, що в кого була пасіка, то мед у липівках (дерев'яні ємкості. – Країна) закопували. Ближче до літа почала ловитися риба.

Моя найстарша сестра Ганна була заміжня в сусідніх Шабельниках. Її чоловік Гриша в голодні роки працював трактористом. Сіяв весною кукурудзу. І відбувався такий ритуал. Моя мати прийде до нього й молока принесе. Ніби підобідати дає зятеві. А Гриша їй у горнятко з-під молока з кишень і з пазухи висипле трохи кукурузки. Мати потовче в ступці та й щось зварить. Запрошувала його вечеряти: прийди, каже, підкріпися. А він їй: "Я прийшов би. Але ноги так болять, що пісок не перейду". У нас піщані ґрунти були на низу. Недоїдав, бідолаха, а працювати доводилося тяжко.

Мені було 17, коли почалося переселення Боровиці. Це 1958 рік. На низу мало постати Кременчуцьке водосховище, а село переселяли у степ. Корів уже перевели нагору. Але пасти ганяли на низ. Попід горою в старій Боровиці були болота. Всюди розвалища, покинуті хати. Але паша хороша. Одного дня сидимо – доярки зі скотарями, чекаємо, доки худоба напасеться. А вода набирається швидко. Вже стало й сидіти мокро. Ми повставали. Води – вже по коліна. А корови розбрелися. Дивлюся, одна з моїх застряла. Як зараз пам'ятаю – її звали Крушина. Напилася води й роздулася. Грузне. Покликали тракториста на допомогу. Ледве витягнули. Погрузили на підводу без бортів – мою корівку й ще одну. Їдемо й плачемо, так їх шкода.

За рідним селом тужила найбільше. Наступного дня вийшла на кручу, а внизу вода й хвиля грає. Дерев'яні конструкції люди позабирали. Кладовище перенесли. А стіни хат – глиняні. Їх розмило. Переселення тривало два роки. Досі згадую, де стояла стара школа, де церква, де наша хата.

На степу люди були змушені будуватися з нуля. Держава давала шифер для покрівель і трохи дерева. Рятувала толока. Їсти не дуже що було. Щось наготують після толоки, горілки ріденької трішки поставлять. Утомлені, а співали від душі. Вміли радіти за сусідів. Нашу хату як топтали, то мати тільки капусти зварила. Картоплі ще не було – весна. Сестра Оляна напекла коржів і нам'яла маку до них. Розвела його водою й цукром. То люди хвалилися: "Ох і толока в Пріськи була. Навіть коржі з маком подавали". А насправді, крім них, майже нічого й не було.

 

Після переселення горілку почали пити стаканами, а не чарками, а співати стали менше. Колишніх сусідів розселили по різних кутках. Пропав дух села. Не стало колишньої дружби. Єдність пропала.

Дядько мій, материн брат, під час переселення виїхав у Дніпропетровську область. Там були багатші села. Більше давали заробітку. Він каже мені: "Полько, ти така маленька, а зарплата в тебе ще менша. Приїжджай до мене. Буде тобі тут краще". Подумала та й поїхала.

Працювала. Хліба заробила багато. І просо давали, і пшеницю. Потім вернулася. Двоюрідна сестра заміж виходила. Покликала дружкою. На весіллі боярином був красивий хлопець. Запав мені в око і в серце. Звали Григорієм. Казав: "Не їдь більше в Дніпропетровськ. Уже й у нас платитимуть більше. Виходь за мене заміж". Думаю собі: "Ну-ну. Лідка вже пішла, Марійка ось буде йти. Чим я гірша за подруг? Треба й собі йти". Погодилася. З любов'ю жартувати не можна. Її треба берегти.

Весілля було скромне, але веселе. Грали бубон і гар­мошка. Танцювали й польку, й краков'як, і карапет. А ще традиційний боровицький танець. Співають "Ой, на горі гречка процвітала, а в долині зайчик-чеберяйчик", а дів­чина чи хлопець перестрибують через складені навхрест рогачі. Так, аби не наступити на них. Танець вимагає спритності. А всі довкруг сміються й потішаються.

У четвер пекли шишки й короваї. У п'ятницю по далеких родичах молода ходила. Запрошувала. В суботу кликала ближніх. Увечері до молодого йшли вечеряти з дружками. А в неділю молодий забирав молоду. Сходилася вся молодь. Хоч би й жили в сусідній Топилівці, а приходили – натанцюватися й насіння налущитися.

За стіл сідали тільки запрошені. А танцювали всі охочі. Дівчата були, як маківки. Мали однакові строї. Хустина з китицями викинутими, шубка чорна, спідниця, підтичка й чоботи хромові. На весіллях найчастіше знайомилися. А потім одружувалися. Не бувало так, щоб хтось на когось оком не накинув.

Після обрядових весільних співали ліричних і жартівливих. Любили пісні "Понад лужком зелененьким сіяла вдова льон дрібненький", "Гиля, гусоньки, на став", "Ой учора не був, і сьогодні нема". А в мене на серці зарубцювалася з дитинства пісня "Ой виорю нивку широкую, та й насію хмелю високого". Бо там є слова: "Ой наварю хмелю солодкого, та й накличу роду далекого. По багату сестру коней пошлю, а бідній вдові-сестрі перекажу. Що багата сестра з калачами, а бідна вдова-сестра з діточками. Що багата сестра вже за стіл сіла, а бідна вдова-сестра не поспіла". Я було сиджу маленька на печі, за комин ховаюся і плачу. Шкода мені бідну сестру.

Незалежність запам'яталася тим, що хворів чоловік. Поховала його. А тут кажуть: "Ми вже незалежні. Є нова держава". Зраділа.

Перед тим як стався інфаркт, крутило кістки. Лікарка сказала: "Це в тебе остеохондроз". Приписала ліки. Тільки пішла, а я – бух і впала. Немає ні пульсу, нічого. Лежу готова. По мені внук повзає, каже: "Бабусю, верніться!" Була клінічна смерть. Тунелю зі світлом не бачила. Рідні порятували. До того була виводчицею в гурті, співала першим голосом. Після інфаркту голос пропав.

Щастя – це коли діти здорові і я не хвора. Коли немає війни й голоду. Щастя – це коли вмієш радіти життю, бо це найцінніший дар.

×