"Він ще має наглість тут кричати, що ми просрали Крим!"

 

Про що говорили під час поминальних віч за героями Небесної сотні в неділю 30 березня

На столичній вул. Інститутській, біля виходу з метро "Хрещатик", об 11.00 розмовляють двоє літніх чоловіків.

– Сєрий, мій кум, найшов собі нову "марфу" в Криму й поїхав до неї у прийми, – каже вищий. Крізь розстебнуту шкірянку видно великий живіт, обтягнутий синьою футболкою. – Уже другий год там фермерує. Оце вчора дзвонить: "Встретил на улице русского командира. Поговорили пару минут, и он мне предложил за 10 тысяч долларов забрать армейский внедорожник "Тигр". Я его давай спрашивать: "А как же вы его спишете? Напишете, что утонул?" Он сказал, что спишут на "бандер". Мол, коктейлями Молотова забросали и он сгорел. А с начальством по поводу металлолома что-то придумают".

– І шо, взяв? – нижчий знімає картуза й чухає потилицю.

– Та нє, отказався. Та машина бере 30 літрів за сотню кілометрів. Хай руські самі катаються.

– Українці самі не зможуть порядок навести, – каже жінці, на вигляд років 50, хлопець у широких джинсах і синій дутій куртці.

Стоять за кілька метрів від сцени на Майдані, де священики читають молитви за загиблими з Небесної сотні.

– У нашій державі був порядок лише тоді, – про­довжує, – коли в містах правили іноземні бургомістри. Треба і зараз таке вводити. Нехай ще й усі великі фірми та заводи очолять.

– Де ти бачив, щоб чужий краще керував? – хитає головою жінка. – Я сама не з Києва, живу в райцентрі. Агропідприємство в нас родина американців держить. Так вони українців за людей не щитають. Називають "придурками" і "тупаками". Зарплати малі, а пахать, як волів, заставляють. Больнічних не платять. Заболів – пиши заяву на звільнення.

– Так вони – власники, а я кажу про найманого начальника. За гроші іноземці будуть гарно свою роботу виконувати. А наші крастимуть.

– Другий примєр. У нас на складі начальник – француз. Хлопці таскають ящики по 80 кілограмів, а він їх підганяє: не можете швидше – шукайте іншу роботу.

– Ну і правильно робить. А наш би собі половину тих ящиків украв. Набив би кармани і втік за кордон.

– Будемо КМДА звільняти, – біля каплички на вул. Інститутській спілкується з людьми київський мер Володимир Бондаренко, 61 рік. – Нехай записуються в Національну гвардію чи йдуть на будівництво працювати. А просто так сидіти й варити юшку – це непристойно. Пропонуємо їм звільнити КМДА на хороших умовах – переїхати в прекрасні номери в готелі "Україна" чи в "Козацький".

– Їх треба у шию гнать, а не в готелі селить, – каже літня жінка в довгій шкіряній куртці. – Їх на Майдані не було, коли тут наших дітей убивали. Пізніше поз'їжджалися всякі безроботні та бувші зеки. Начулися, що тут задурно жить можна і їсти.

– Жіночко, шо ви таке кажете? – перебиває її середніх літ білявка в червоному пальті. – У КМДА живуть ті, хто до кінця вирішив за Україну стоять. Не в усіх є гроші знімать собі житло у столиці. Де ж їм, по-вашому, жить?

– А чого тут жить? Нормальні люди роз'їхалися, бо кожен роботу має. Я на Майдані три місяці жила. А в березні поїхала, бо треба й до хати подивиться, і на городі щось потикать. Оце на день приїхала пом'янути вбитих і знов назад, бо вже курчат узяла.

– Ти подивися на цей цирк, – голосно говорить жінка біля Будинку профспілок. За кілька метрів роздають автографи і спілкуються з людьми кандидат у президенти 48-річний Петро Порошенко та лідер партії УДАР Віталій Кличко, 42 роки. – Замість того, щоб вшанувати пам'ять убитих, прийшли на Майдан піаритися. Всі політики домовилися, що в неділю ніяких виступів не буде. А ці плювать хотіли, вони вже почали президентську кампанію.

– Мамаша, успокойтесь, – каже молодий чоловік. – Ідіть і вшановуйте пам'ять. Чого ви сварку в поминальний день затіваєте?

– Я, як вони, тут не сміюся і ні з ким не фотографуюся. Хоч би добрим словом про убитих згадали чи хоч би перехрестилися, коли відправа йде.

У Львові перед пам'ятником Тарасові Шевченку о 15.00 розпочинається молитовне віче й панахида за героями Небесної сотні.

На сцену виходять десяток священиків різних конфесій. Проводять спільну молитву. На площі зібралися зо 5 тисяч осіб. Попід ­сценою – ­стіна Героїв. На двох 3-метрових банерах видрукувані фотографії загиблих на Майдані. На землю поруч кладе чотири троянди сивоволоса літня жінка.

– За квітки 40 гривень віддала, – відходить, стає біля подруги в чорній болоньєвій куртці. – Хотіли по 15 гривень на Галицькому базарі за штуку, а я пристидила. Кажу: то хлопцям несу загиблим, а ви обдираєте. Так по 10 гривень віддали.

– Щось родичів не видно загиблих. У лютому, як труни з Києва привозили, тут у два ряди стояли – і матері, і батьки, і найдальша родина.

– А що їм там робити – слухати політиків? Казали – панахида без політиків. А я вже біля сцени бачила Колодія (голова Львівської обласної ради Петро Колодій, член ВО "Свобода". – "Країна"), виступати збирається. Хай ліпше посумують удома, на кладовище сходять, свічки поставлять.

Уздовж проспекту Свободи продають солодку вату, національну атрибутику, повітряні кульки. Біля лавки шестеро літніх чоловіків сваряться. ­Одного ви­штовхують на алею. Він знімає кашкета, зі злістю плює під ноги і йде від компанії.

– Треба було самому їхати в Крим і воювати, старий пень! – кричить йому навздогін низький худий чоловік. – Ще раз скажеш, що треба було воювати – щелепу вставну поламаю! Він ще має наглість тут кричати, що ми просрали Крим! Йому важливіше ті залізяки-кораблі, що тільки на металолом годяться, ніж життя моряків.

– Мені тоже дивно, чого тільки з одного корабля хлопці відстрілювалися, – каже чоловік у картатому кашкеті.

– Ще один найшовся! Що вони зробили б проти бойовиків? Крим так і так забрали б – чи зі вбитими чи без убитих. Слава Богу, що все так обійшлося. А то би "груз 200" в кожну область звідти прийшов.

×