"Відстрілював людей, за одного 500 баксів давали"

У львівській нічліжці щодоби перебувають до 50 безпритульних

19.27. До дверей нічліжки на вул. Кирилівській, 3­А у Львові підходять Микола та Роман. У Романа густа руда щетина, під правим оком синець. ­Микола накульгує на праву ногу. Тримає чорний кульок Boss. Обом під 40.

– Ну шо, Коля? Закрито? Сьогодні запуск о восьмій буде, – спльовує ­Роман. Дістає з кишені пачку "Прими" без фільтра, закурює.

Під дверима на старому синьому пальті спить кішка. Микола присідає і гладить її проти шерсті.

– Сьоня після вечері винесу тобі кавалок хліба. Ця киця мене спасла. Прошлої зими я п'яний у центр притарабанився. За правилами, бухим тут не можна бути. Мене не пустили, а вже десь біля полуночі було. Ну, я назбирав якихось картонок, постелив їх тута під сходами, мурку собі до грудей притиснув і так переспав.

Нічліжку три роки тому відкрили в приміщенні колишнього медвитверезника. У ній щодня ночують до 50 людей. Усередину зазвичай пускають із 19.00. До восьмої ранку всі мають покинути приміщення.

19.51. Біля дверей збираються 12 людей.

– Братан, дай закурити. ­Льогкі просять нікотіну, – каже Андрій, 32 роки.

На його широких плечах тріщить чорна спортивна куртка. На правому черевику відклеєна підошва: коли йде, взуття шльопає. Обличчя чисто поголене.

– Ех, напевно, сьогодні снова прийдьотся всю ніч шлятися. Тока б дозволяли передрихнути тим, хто сьорбнув мальоха. Нє, я не базарю, щоб чисто бухих запускали. Тока тєх, що чуть­чуть випили.

Із моєї жовтої пачки Camel витягує дві сигарети. Одна падає на сходи. Важко сопучи, підіймає її.

– Я сам кієвский. Пахав колись охранніком. Шість років тому в запой ушол: дєвушка бросила, а ми вмєстє два роки були. Женою своєю хотів здєлать, даже цепочку їй спонсорнув. А вона, сука, другого полюбила. Два роки в столиці бомжував, по мусорниках на Троєщині лазив. Но там на один мусорник по три бомжа. Часто дралися за бутилку – я одному носа зламав і приперся сюди, во Львов. Тут бомжей менше і добріші вони.

Піднімає ліву холошу літніх болоньєвих спортивних штанів. Показує ногу вишнево­синього кольору.

– Коли метал на заводі одному ­шукав, із второго поверха упав. Висота невелика, но я плохо ногу поставив. ­Вивернуло її нахрен. Вот і волочу її, як кусок дєрьма. Після того на жизнь попрошайничеством заробляю.

У кімнаті реєстрації соціальний працівник Сергій Єфремов, 41 рік, записує прибулих і вручає їм по пачці мівіни зі смаком курки. Вдягнений у теплу куртку з написом "Львівська міська рада".

– О, сьоня свята не буде. Та вермішеля вже в горлі стоїть, – зітхає 52­річний Володимир. – Учора така та фасоль смачна була! Жалко, одну банку на двох видавали.

Володимир ходить зі старими милицями. Ліву ногу тягне.

– Прошлої зими проїхався на ­льоду. Жостко так упав. Зламав п'ять ребер, ушкодив ноги й осліп мальоха на праве око. Другоє око катаракта зжерла. Воно в мене стікляне, – розтягує брудними пальцями шкіру навколо штучного ока. – Я всю жизнь государствений. Мати мене народила у ­Львові й покинула. Кукушкою дальше полетіла. Всьо дєтство в дєтдомах провів, потім 27 років по тюрмах. ­Після останньої ходки вирішив зав'язать. Жив із такими самими, як я, в підвалі. Зимою ужас шо там творилося. Ставиш около себе стакан води, а він за час вже на льод замерзає.

Знімає з плеча чорну полотняну сумку. Витягує чорну хлібину й пачку розчинної кави "Галка".

– Купив на зібрані сьогодні 14 гривень. У ларьку на Підзамче ше попив гарячого чаю. Дєвушка хороша робила його, взяла зі старика тіко руб.

– Змерзла сьогодні, як цуцик, – 38­річна Анна кутається в синю ковдру, п'є чай. – Цілий день просиділа на вокзалі. Ноги сильно намочила, бо в чоботях великі дири. Одягу нам видають багато, а от взуття не хватає. Я в цих чоботях цілий рік ходжу, в жару піт ноги заливає.

Щоки в Анни червоні, ноги худі й синюваті.

– Я маю камені в підшлунковій. Так ріже в животі, аж серце стає. тому працювати не можу. Колись рум'яна була, трохи в тілі. А зара чисто сі зісохла, на 20 кіло схудла.

Анна підводиться з ліжка, запарює в тарілці мівіну. На столі зіпертий до стіни образ "Таємна вечеря". До нього причеплена фотографія кучерявого 5­річного хлопчика в білому светрі.

– Дуже скучаю за дітьми. Маю двох від першого шлюбу і трьох від другого. Першого чоловіка дратувало всьо в мені: то не так зробила, то не так поклала. Він панський дуже був, весь час у хаті ідеальна чистота мала бути. А я з дітьми на руках не встигала. Він дітей забрав собі, а мене вигнав.

Один знайомий узяв до себе жити. Він добрий був, ше навіть до першого шлюбу за мною упадав. Сам здоровий такий, всю мужську роботу вмів робити. тільки приписувати до себе не хтів. Народила йому трьох дітей. Коли з'явилася найменша Марічка, чоловік почав пити безпробудно. Бо на малих тре було грошей, а його з шиноремонту звільнили. Він там старшим майстром був. Почав бити мене по чім попало і за будь­шо. ­Дітей бив по ногах ременем, рукою по писку. Такі синяки ставив, шо аж кров виходила. Я не витримала: кинула ірода, а малих віддала в дитбудинок на вулиці Таджицькій. Провідую їх раз на тиждень. Вони такі раді, кричать: "Мама прийшла!" Найстаршому ­Ромчику ­недавно 5 рочків виповнилося, Галі та Марічці – 3 і 2. Ромчик навчився читати трохи – по складах, але і то доб­ре. Виховательки кажуть, шо способний хлопчик. Так хочу, шоб він в який інститут попав, бо його розум в очах аж світиться.

У сусідній кімнаті Богдана Чиж, 52 роки, дивиться російський серіал "Разлука". Під її ліжком стоять чоловічі черевики.

– Нікому ми тут не потрібні, – каже. – Чотири роки тому хотіла свою двокімнатку на Зеленій продати й купити якусь однокімнатну. Грошей на лікарства й життя бракувало. Прийшов до мене один мужичок – інтелігентний, з краваткою, в піджачку, а головно – шустренький сам такий із виду. Очками з­під окулярів так бистро глипав по сторонах. Задурив мені, старій, голову. Казав, як краще продати, шоб державі й нотаріусам не платити. У кінці вийшло, шо я свою квартиру йому подарувала. Суд узяв його сторону, хтось його кришував.

Під лівим оком у неї синець.

– Тиждень тому на льоді поїхала, коли вулицю прибирала. Я працюю двірничкою, підмітаю вулицю Коротку. Щомісяця маю 836 гривень. Впала й фонаря заробила. Пачку папірос купую раз на три дні, а решту на продукти трачу.

У коридорі 54­річний Роман Труш у півлітровій банці гріє воду кип'ятильником.

– Завалюйся до нас, согріємо тебе трохи, – тягне мене за руку в кімнату №2. Там стоять п'ять двоярусних ліжок.

– Ух, зараз чифірчику собі замучу й отогріюсь, – ложкою набирає заварку й насипає в горня. – Після зони підвис дуже на нього. Мене в 1992 році посадили. За шо, не скажу. На зоні чифір і согрівав, і подохнуть не давав. Ненавиджу зиму! Ми ше з трьома мужиками сколотили бригаду – робимо ремонти, хати й сараї валимо. Зимою заказів нема, то я тиняюся днями по місту, як тєнь. Сьогодні до одного кореша заходив, він мені пару гривень накинув, то хоч пожрав трохи.

У сусідній кімнаті по телевізору показують рекламу.

– Якшо хтось ше переключить на рекламу, то по писку ввалю! – чути крик із­за дверей. – Нахрена то дивитися! І так ніхто з вас того не купить.

Чоловік у в'язаному коричневому светрі виставляє на стіл із чорного пакета три банки з курячою тушонкою, одну – з грибами та кульок із голубцями.

– Мужики, сьогодні файний день маєм. Прибирав сніг біля "Сільпо". Дали кілька гривень і їжі. Правда, воно вже всьо на чотири дні прострочене, але їсти можна!

На підвіконні біля годинника й чашки сидить зелений іграшковий ведмідь.

– Сфоткай мене! Ну сфоткай, – просить Олег Бєляков, 45 років.

Нишпорить у великій картатій сумці. Дістає й одягає окуляри.

– Бачиш, я – знаменитість! Не поміча­єш, на кого схожий? Та на Савіка Шустера! Мене так тут всі кличуть – ­Шустер! Сідай біля мене, я тобі фотку своєї дочечки покажу. Їй уже 8 років.

Дістає із сумки фотографію в лакованій дерев'яній рамці. На ній донька разом із його дружиною. Олег затуляє рукою обличчя жінки.

– Ба, яка дочка файна, а батя в неї дебіл. Горілка – то яд, спортила мені життя чисто. А всьо через роботу і корешей. Пахав автослюсарем. Ну, ­після зміни ми лєвак пропивали, ледве по сходах до хати доповзав. Жінку скурвило, то ­одного дня виставила мій чемодан за двері, поміняла замок і не пустила в хату. Я й не дуже сопротівлявся. Чув свою вину. Нашо їй така шмата, як я?

По телевізору починаються новини. На екрані з'являється сюжет про ­Віктора Януковича, потім показують Верховну Раду.

– Переключіть нах…й то бл…во! – кричить один із глядачів. – А то мені зара хавка в горлі стане. Не можу дивитися на тих дебіляків.

Чоловік у сірому светрі, який сидить ближче до телевізора, йде перемикати канал. Поправляє антену.

– Наша кімната найкозирніша тут, – руками кладе до рота шматки м'яса. – Маємо два тєліки. Отой, шо робить, за 300 гривень купили, всією кімнатою скидалися. Другий хтось приніс нам – стоїть як запасний. ­Антену й відіка на помойці найшли. Тепер шукаємо касети. Уже зібрали три серії "Крьостного отца". Усі до нас сходяться футбол подивитися. Жаль, пивка пити не можна, але все рівно ми тут мажори.

На ліжку в кутку сидить чоловік, років 40. Втупився в одну точку. На ньому чисті джинси, туфлі й спортивна куртка. Обличчя заросло щетиною.

– Він у нас новенький, – шепоче Олег. – Ше ніяк звикнути не може. Мав власний бізнес. Його розвели як лоха, викинули на вулицю. Він ше ходе кудись, правди добивається, але хрін він її знайде. Правди в нас ніде нема. Отак прийде вночі й сидить, втикнувши в одну точку. Не знає, шо йому завтра робити. Але тут ніхто з нас не знає, шо робити й шо буде далі.

23.00. П'ятьох п'яних не пускають у нічліжку. Двоє з них тримають під руки старшого чоловіка. Ще один стукає у двері.

– Шеф, відкрий, – гупає в скло кулаком. – Тут людині погано! Ану відчиніть, мать вашу.

На грюкіт виходять охоронець і медсестра.

– Тут чєловєку ноги отняло! А ви, уроди, ні хрена не робите. У мене сьогодні сороковини за жінкою були, як не випити?

Медсестра оглядає літнього чоловіка, який не може стояти на ногах і постійно сповзає на землю. Іде викликати швидку допомогу.

"Швидка" приїжджає за 20 хв. ­Лікарка оглядає чоловіка.

– Та він п'яний як чіп, – каже. – Забирайте його самі. Нічо йому нема.

– Ми його взяти не можемо. У нас п'яні не ночують.

– То куди ж нам його везти? – каже лікарка. – Жодна лікарня його не прийме.

– Ну візьміть, – просить компанія. – Він тут надворі замерзне, умре нафіг. Зжальтеся над чєловєком.

– Ладно, заберемо, – погоджується вона. – Але грузіть його самі.

Двоє п'яних тягнуть товариша в машину швидкої допомоги. Перед входом підсковзуються й падають. ­Нарешті садять його в крісло автомобіля. "Швидка" від'їжджає.

– Слухай, пішли зі мною гуляти, – пропонує Ігор, 47 років. – Мене й так сьогодні сюди ночувати не пустять. А самому сумно. Хоч до центру разом пройдемся.

На безпритульного він не схожий. Одягнутий у добротну зимову куртку, джинси й армійські черевики. ­Обличчя заросле густою довгою сивою бородою.

– Жахливі тут закони, – ­ідемо вулицею Шевченка до центру ­Львова. – Уночі, коли лягаємо спати, нас закривають. На вікнах ґрати. А якби ­пожежа? Усі погоріли б! Зранку о шостій зі свистком у кімнату забігають і будять. Я знаю точки, де хорошу гуманітарку дають. Раз на день кульок із тим усім тут ­лишив. Вечором його вже не було.

Зупиняємося біля Янівського кладовища.

– Знаєш, шо то таке? – показує пальцем у бік могил. – То місце виживання бомжа. Найбільше свято для них, коли відзначають той гамериканський празник, Хелловін. Рідні приходять до своїх померлих родичів, лишають по 100 грам, якусь хавку. Багато наших випивку навіть у баклажки зливають. Можна до 3 літрів назбирати.

Я сам із дому пішов, бо в жінки якась психічна хвороба. Як тільки місяць повний – усе її нервувало, вічно на мене кидалася. То ложка не так лежить, то глянув не так. Три роки тому якраз на День Незалежності 24 серпня сказав, шо йду від неї. Залишив їй двоповерховий будинок у селі. Вісім років його зводив, сад навколо посадив. Маю двох синів. Одного запакував в Англію, іншого – в Данію. Там вони вивчилися, мають добру роботу. Свій земний обов'язок я виконав, тепер хочеться пожити у спокої. Єдине, за чим жалкую, шо біде не встиг у будинку поставити. Для міста то не новина, а в селі всі були би в шоці.

Біля однієї із зупинок сідаємо на холодну лавку. Руками змітаємо з неї сніг.

– Знаєш, я колись снайпером був, – Ігор дивиться перед собою. – Тоді вій­на в Дагестані була. Командир побачив, шо я добре зі снайперки стріляю, запропонував роботу. Відстрі­лював людей, за одного 500 баксів давали. Якшо вуха приносив з убитого, то 800. Казали мені, шо то вороги народу. А вони такі самі люди, як і ми. Ще й досі кошмари вночі мучать. Як вернувся з Дагестану, то виконробом на будовах працював. Мене у Львові багато хто знає. Але ­ніхто не вітається тепер, соромляться.

Рушаємо далі.

– Я хороший бізнес собі в літі мав, – продовжує Ігор. – Ловив голубів, кидав у свій рюкзак, а потім туристам пропонував за п'ятьорік випустити пташку в небо.

На перехресті вул. Шевченка та Городоцької, навпроти церкви Анни, в нічному кіоску купуємо дві кави по 5 грн.

– Одного разу з колегою найшли дві півлітрові банки ікри червоної. Одну продали за 150 гривень, а другу ніхто не хотів купити. То ми взяли пляшку горілки, сіли її пити і тою ікрою закусували. Вона нам аж у горлі стояла. Такі гроші в себе запихали.

23.56. Біля Оперного театру мусимо розходитися в різні боки.

– Ну, бувай здоров, – тисне мені руку Ігор. – Слухай, а в тебе не буде кілька гривень? Бо я тут вирішив до однієї зі своїх коханок піти. У мене їх дві є: одній 42 роки, а іншій – 41, обидві такі красавіци! Хоч якусь шоколадку куплю, з порожніми руками якось не файно.

×