"Відкопав цинкову труну. Відкриває, а там – боєприпаси часів Другої світової"

Про що говорять в аеропорту "Київ"

О 8:00 на вході до аеропорту "Київ" високий блондин дістає з рюкзака пляшку Сoca-cola.

– Будеш? – відкорковує і пропонує поголеному налисо товаришу з двома шкіряними браслетами на руках. – Сам зварганив. Кава з колою тримає краще за будь-який енергетик. На собі протестовано.

– Серце посадиш, – відповідає той. Від напою відмовляється. – То ви з Максом подавалися на конкурс короткометражок?

– Да. Довго думали, що зняти. Максу ніякі сценарії не подобалися. Тоді я придумав повісити камеру в ліфті. І вуаля – кіно знялося саме по собі.

– У якому ліфті?

– Де Макс знімає квартиру на Оболоні (житловий масив у столиці. – Країна). За дві доби зняли 48 годин. Навіть викидати щось шкода було. Ти уявити не можеш, чим люди займаються в ліфті. Дядько з п'ятого поверху, коли їде на роботу, перед дзеркалом йорзає у роті зубною ниткою, тьолка з сьомого з грудьми четвертого розміру – підтягує бюстгальтер і поправляє декольте. А парочка з восьмого поверху піднімається на дев'ятий, затискують кнопку "стоп" – і дві хвилини займаються сексом.

Стають у чергу до стійки реєстрації №8 на Афіни.

 

– Не боїшся, що за таке відео посадять? Стежити і знімати людей без їхньої згоди незаконно.

– Я тебя умоляю. Два роки хтось щодня сцить у ліфті. Ми з Максом думали, то алкаш Сєва з 34-ї квартири. А то дог тьоті Тамари, яка бухгалтером у наше ОСББ влаштувалася. І більше за всіх кричала, що в нас бардак у під'їзді. Із Греції повернуся – покажу їй відео.

О 8:50 худорлявий чоловік у джинсових шортах оплачує парковку через термінал. На пальцях лівої руки витатуюване ім'я Ірина.

– Жена или дочь? – цікавиться жінка, що стає за ним у черзі.

– Жена. Но я в разводе.

– Поможете заплатить? Я в этих банкоматах не разбираюсь.

– Простите, девушка. Меня мама ждет. Я на работу опаздываю, – чоловік у руках затискує ключі від Toyota і біжить на парковку.

До жінки підходить молодша подруга в короткому джинсовому сарафані з вишитою пальмою на спині.

– Відмовив?

– Мамин синок.

– Я тобі казала, що не треба його чіпати. Мужики у завужених джинсах дуже стрьомні. Пішли. Наш літак через годину. А я ще хочу в Duty free заскочити.

– Ой Машка. Відчуваю, на Кріті нам з тобою буде мало місця. Після того як Назар покинув, на всіх хлопців дивлюся голодними очима.

– Ти машину закрила?

– Закрила. Ввечері приїде Наташка і забере.

13:25. Чергу на реєстрацію до Дубая займають дві жінки у джинсових спідницях.

– Ви ж вроді в Іспанію летіти планували? Я Сашку зустріла у паспортному столі, коли собі біометричний виготовляв, – каже та, що у в'єтнамках.

– Та яка Іспанія? – позіхає взута у босоніжки на високій платформі. – Ще на травень можна було купити тур за 10 тисяч, а тепер – від 15 за одного. От тобі і безвіз. У Дубай летіти вирішили, бо за малого там платити не треба. Дали 14 тисяч за трьох. Але 500 доларів взяли на їжу, бо з харчування – одні сніданки. Саня їхати не хоче, бо там не можна бухати.

– А мій брат путьовку на літо купляє у лютому в кредит. За півроку виплачує. А в серпні з сім'єю летить у Лісабон чи в Ай-Напу.

– А де ж він гроші бере? Вроді другий рік, як безробітний.

– Ти Ваньку не знаєш? Він без грошей не залишиться. Коли його скоротили, купив собі металошукач із глибиною пошуку до 2 метрів. Пройшовся по селу. Де колись базар був, знайшов кілька старовинних монет. Потім почав цінні метали із землі викопувати. А ближче до лісу на глибині 1,5 метра знайшов цинкову труну. Розкопав, а там – боєприпаси часів Другої світової. Визивали саперів.

Двоє юнаків у однакових футболках Adidas чекають на початок реєстрації рейсу до Шарм-еш-Шейха. Один збиває кілька дзвінків на смартфоні.

– Анжелка наярює? Ти їй сказав, що летиш у Єгипет?

– Нічого не казав. Думав, за тиждень мене забуде.

– Вона ж тобі ніби подобалася?

– Доки не знав, хто її папа. Він у міліції 15 год працює. По-моєму, нам далі не по дорозі.

– Ну подумаєш, сидів ти два роки по малолєтці. Ошибка молодості, з ким не буває. Зате у тебе свій шиномонтаж. У Єгипет летиш, коли хочеш.

– Її мамка вже цікавилася, чи я з благополучної сім'ї. Я Анжелі натрусив, що в мене батьки – бізнесмени. А що було розказувати? Що папка восьмий рік сидить, а мамка шість років як на тому світі, бо він її туберкульозом заразив?

– Не понімаю, як так можна? – кричить у телефон кучерява жінка з брекетами на зубах. Біля неї на лаві сидять двоє хлопчиків до 5 років. – Бачу чоловіка чотири рази на рік. Приїжджає додому на два тижні і знову їде на заробітки. А сусідка живе з мужиком, уже другу дитину родила. Як мати-одиночка получає на кожну по 2,5 тисячі. А я на меншого отримую всього 800. Мені на памперси не вистачає, а вона нову шафу-купе замовила.

Притуляє телефон до другого вуха, слухає співрозмовника, киває.

– Тьотя Юля, я все розумію. Але як прийдуть із ­соцзахисту і знову будуть про Настю розпитувати, я всю правду розкажу. Яка вона мать-одіночка? У неї кожен рік новий мужик.

Дістає із сумки дітям по банану. Старшого б'є по руках, щоб не сунув пальці до носа.

– Мама з нами полетіти не могла. Хтось мусить за Стьопкою доглядати. Його двічі на рік у психлікарню кладуть. Як прокапають, стає спокійніший. Недавно купив 10 рулонів туалетного паперу. Переміряв, чи дійсно у кожному по 65 метрів. Мати ледь відговорила його з виробником судитися, коли один виявився коротший на півметра. У квітні виграв суд із макаронною фабрикою. Вони у півкілограмових упаковках продавали 400 грамів вермішелі. Степану за пильність подарували річний запас макаронних виробів. Але він недовольний. Чекав грошової компенсації. Та ви ж знаєте, що він нормальний був. Після аварії переклинило.

×